Прокляті
Шрифт:
До того моменту, як ми дісталися віддаленого горизонту, я викинула ще одного ворога — Влада III, також відомого як Влад Наштрикувач, князя з родини Дракула: він помер у 1476 році після того, як замучив до смерті близько ста тисяч осіб — чоловіка, який слугував прототипом у плоті та крові вампіра Дракули. У нього я забрала оздоблений коштовностями кинджал, замшілу кліку корумпованих лицарів і скарбницю, повну нуги в шоколаді — «Чарльстон Ч'юз».
Після цієї зустрічі я користуюсь вищезазначеним кинджалом, аби відрізати яєчка корумпованого римського імператора Калігули. Також я забираю в нього велику схованку цукерок із арахісовим маслом.
Після того як ми знову почимчикували далі, причому на ту мить за нами слідувала майже половина слухняних ідіотів за всю світову історію, я питаю в Стрільця:
— Тож ти потрапив до Пекла
Стрілець мовчки дивиться на мене.
— Як номер 24601, — пояснюю я, роблячи вельми відомий галльський жест. — Як у «Les Miserables».
Стрілець відповідає:
— За щось більше, ніж просту крадіжку буханця.
Ми продовжуємо подорож, і якоїсь миті заходимо до Хащі ампутованих кінцівок — гротескних кущів із відрізаних рук і ніг, сплетених кистей і ступень, що фільтрують сповнений димом і кіптявою легкий вітерець. Доріжка викладена дріб'язком з відрубаних пальців. Всі кінцівки й пальці були від'єднані від тіл їхніх власників і загублені — це кінцівки, втрачені на полі битви, чи залишки від ампутацій у лікарнях, які були недбало відкинуті геть і так і не потрапили на справжнє кладовище. Плюс — повсюдні, нікчемні кульки попкорну. Там я заявляю право на пояс короля Етельреда II Нерозумного, англійського монарха, на якому лежить провина за смерть двадцяти п'яти тисяч датчан у різанині на день святого Брайса. Саме на цей пояс я чіпляю відрізані яєчка, так що вони колихаються під час ходьби; і коштовний кинджал; і крихітний скальп вусів. Трофеї мого походу, що доводять, яка я розбишака. Скоро до цих талісманів приєднуються румал, чи хустка, яким скористався лідер культу Туг Бехрам, щоб задушити дев'ятсот тридцять одну жертву. Пояс поступово стає таким собі браслетом із підвісками, який голосно заявляє про моє просування на шляху від милої дівчинки, що навчалась у школі-інтернаті, до, м'яко кажучи, неввічливої принцеси-воїна, яка чхати хотіла на правила пристойності. Я — Джейн Ейр навпаки. Майже не припиняючи рухатися вперед, я позбавляюсь сумнозвісної Синьої Бороди, Жиля де Ре, додаючи його braque-mard — стрижень, через який загинули шістсот дітей, котрих він содоміював, — до інших гротескних трофеїв, що звисають і гойдаються у мене на талії. І з кожною новою перемогою нове військо заступників крокує слідом за моєю тінню.
Під час усього цього паломництва перевтілення конверт із цупкого паперу, що містить результати тесту на спасіння, охайно згорнутий, лежить собі на самому дні кишені моїх шортів. Дуже зрідка перериваємо ми свій похід, свою невтомну військову кампанію палаючим ландшафтом, під небом, на якому час від часу спалахують жовтогарячі язики полум'я.
— Коли я взяв хліб і підгузки, — раптом каже Стрілець, — я забрав їх додому, до своєї старої…
— Будь ласка, скажи, що насправді ти не розстріляв усю школу, на відміну від того, що ти спочатку розповів мені.
Але Стрілець просить:
— Просто послухай мене, гаразд?
Він відніс хліб і пелюшки до матері, але зрозумів, що з переляку взяв не ті, що треба. Замість того, щоб поцупити підгузки із липучками, які тримають пелюшку на місці, він приніс додому не такі дорогі, ті, які треба було кріпити англійськими булавками. Щоб компенсувати помилку, він запропонував узяти ті булавки, якими він зазвичай протикав собі щоку чи соски. Саме цей нестерильний панківський аксесуар, схоже, і уколов його маленьку сестричку. Бідолашна отримала зараження крові й згоріла майже за день.
Відчуваючи незручність його зізнання, я спеціально уникаю контакту очима. Замість цього я продовжила марширувати поряд зі Стрільцем, а в кільватері за нами слідувала наша армія. Дивлячись строго перед собою, я відчувала штовханину своїх талісманів, фетишів, символів влади, що звисають у мене з талії й зіштовхуються зі стегнами, що рухаються вперед-назад. Я тримала спину неприродно прямо, намагаючись не упустити нову корону з перлинами. Говорячи безтурботним тоном, наче це щойно спало мені на думку, я поцікавилась у нього, чи не через це він був проклятий навіки… через убивство маленької сестрички?
— Важкою смертю вона померла, — відповідає Стрілець, продовжуючи іти поряд зі мною. — Але то ще не все…
Лише після того, як ми робимо наступний крок, вежі, башточки й зубці мурів штаб-квартири Пекла вперше з'являються над віддаленим горизонтом. На п'яти нам наступає армія з найпідліших порушників, убивць і злочинців з усієї історії людства, а кількість наших легіонів так зросла, що стала майже нескінченною. Коли ми всі разом ставимо ногу на землю, вона здригається, і викинуті іриски перетворюються на пил. Ми рухаємося, наче на параді, удаємо грандіозну пишну процесію, а всіляка дрібнота біжить попереду й розгортає у нас під ногами пахучий килим цукерок «Ред Хотс» зі смаком кориці, «Скітлз», горішків «Емендемс», жуйок… наш запас горішків «Бостон бейкід бінз» і карамельок «Джоллі Ранчерз» майже не можна осягнути.
Юна леді, що почила в бозі у млявому світлі телеекрана в готелі… це зовсім не та молода жінка, що зараз підходить до воріт Пекла. Певно, таке ж велике враження створював колись Ганнібал зі своєю армією. Орди Чингізхана здалися б дрібничкою у порівнянні з моїми ордами. Спартанці. Легіони Цезаря. Армії фараонів. Ніхто не міг навіть сподіватися вижити у битві з моїми воїнами, моїми мерзотниками із запаленими очима; їхні іржаві дротики і ятагани брязкали по брудному небу.
О, слухайте ж, мене звати Медісон Спенсер, я нащадок Антоніо та Каміли Спенсер, громадянка Пекла, і моя армія незчисленна, наче зірки у небі. І кількість моїх запасів цукерок — також. Я велю всім демонам і чортам Аїду негайно відчинити переді мною ворота їхньої багатої фортеці.
Розділ тридцятий
«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон, Існуєш ти чи ні, має не таке вже велике значення… бо я прийшла. Блудна дочка. Маленька Меді Спенсер прийшла пожати плоди».
Ми тільки наближаємося до обривчастих стін штаб-квартири підземного світу, а могутні ворота Пекла — дубові бруси, потемнілі від часу, заковані у залізо, — вже швидко зачиняються, аби не дати нам увійти. Стіни фортеці, що обсипаються, що тягнуться в обидва боки до самого горизонту, що підіймаються до самого неба, наче грозові хмари, випросталися ще вище, наче готуючись відбити атаку. Чорніють на тлі жовтогарячого неба. Ось: Великі рівнини викинутих бритвених лез, безкраїй, висушений на сонці континент, брукований на милі вглиб усіма тупими, іржавими лезами бритв, які людство викинуло геть, — це виблискуюче поле закінчується біля підніжжя зловісних кам'яних стін.
Одинокий демон охороняє ворота, а вони швидко зачиняються, гуркочуть зсередини від зрадницького скреготу ґрат, що стають на місце, ланцюгів, що змотуються і замикаються, болтів, що заходять у отвори. Шкіра у цього демона усипана запаленими болячками, з яких тече гній, а те, що демон вважає обличчям, являє собою морду чудовиська-кнура. Очі в нього — ті чорні камінці, якими акула-вбивця спостерігає за млявою, переляканою жертвою. Ось він у всій своїй красі — Ваал, скинутий бог вавилонян, споживач цілих поколінь жертовних дітей, забитих на його честь. Промовляючи громоподібним голосом, у якому чутні мільйони голосів його жертв, демон наказує: «Стояти! Ані кроку вперед!» Демон, Ваал, продовжує: «Розженіть свою загрозливу армію! І здайте смачнющі скарби хрустких батончиків від „Нестле“!»
Отак блокуючи нам шлях, цей демон, гібрид свині, акули й педофіла, вимагає від мене назватися.
Начебто у цю найновішу мить я знала, як мене звуть.
Я знаю, ким я більше не є: товстою дівчиною, яка доброзичливо посміхається, кліпає очима й каже: «Будь ласка, з цукром, якщо можна». Мій голос отримує силу й ненависть вусиків Гітлера. Моя голова гордовито піднята під вагою сліпучої корони Медичі. Мої товстенькі філейні частини, підперезані поясом королів-убивць, вихваляються трофеями військової кампанії. Стегна наїжилися тотемами й талісманами, доводячи, що я не просто якийсь персонаж із якоїсь книжки чи фільму. Я не є немудрою оповіддю. На відміну від Ребекки де Вінтер чи Джейн Ейр, я можу переглянути власну історію, заново вигадати і себе, і свій світ будь-якої миті. Виступаючи поряд зі Стрільцем, я сяю дикунським вбранням отриманої влади. До моїх послуг — незчисленні покидьки, що раніше служили десяткові тиранів, які зараз приречені на менше забуття. Пальці мої, багрові від крові деспотів, — це не ті пальці, що перегортали сторінки життів безпорадних романтичних героїнь. І тим більше, я зовсім не пасивна отроковиця, що чекає на вирішення своєї долі — ні, тепер я перетворилась на інтриганку, на головоріза, на Хіткліфа моїх мрій, що прагне врятувати мене саму. Бо зараз я є втіленням усіх чеснот, що я так палко прагнула знайти у Ґорані. Тобто: більше для мене немає меж.