Прощавай, кохана!

Чэндлер Раймонд

— Ну й дівчина! — зауважив Ренделл. — Вночі зупинитися на безлюдному шосе?

— Бувають і такі. Шкода, не встиг із нею познайомитися, але вона дуже гарна. — Я дивився на них і розумів, що вони не вірять жодному моєму слову і намагаються здогадатися, чому я брешу. — То була малолітражка шевроле. От тільки номера не запам'ятав.

— Авжеж, де ж йому номер запам'ятати, — сказав один з детективів і знов сплюнув у кошик для сміття.

Ренделл нахилився, пильно подивився на мене.

— Коли ви щось приховуєте, маючи намір зайнятися цим ділом, щоб зажити

трохи популярності — то не робіть дурниць. Послухайте мене, Марлоу. Мене абсолютно не влаштовує історія, яку ви розповіли. Даю вам ніч: обміркуйте все як слід. Може статися, що завтра вам доведеться давати свідчення під присягою. І ще одна маленька порада. Це — вбивство, і розкручувати його має поліція. Ваша допомога нам ні до чого. Єдине, що від вас потрібно, — факти. Зрозуміло?

— Звісно. Я можу їхати додому? Щось кепсько себе почуваю.

— Можете, — холодно відповів він.

Запала тиша. Я підвівся і попрямував до дверей, але не встиг зробити й чотирьох кроків, як почув голос Ренделла.

— Ще одна дрібничка, — зупинив мене він. — Часом не помітили, які сигарети курив Маріотт?

— Помітив, — відповів я, обертаючись. — Коричневі, південноамериканські, він їх тримав у французькому портсигарі з емаллю.

Ренделл нахилився до мене, витяг гаптований шовковий портсигар з купи речей на столі і подав мені.

— Оцей бачили коли-небудь?

— Бачив. На вашому столі.

— А раніш?

— А що?

— Ви не обшукували труп?

— Звісно, обшукував, — відповів я. — Подивився, що в кишенях. В одній з них був цей портсигар. Нічого не вдієш — професійна звичка. Я нічого не пошкодив — тільки глянув. Адже він був моїм клієнтом.

Ренделл узяв портсигар обома руками, відкрив його і почав мовчки роздивлятися. Портсигар був порожній. Три цигарки зникли.

Я прикусив язика, відчайдушно намагаючись не виказати свого здивування. Це було важко.

— А з цього портсигара Маріотт не брав сигарет?

— Ні.

— Як бачите, він порожній, — кинув Ренделл. — Але ж лежав у його кишені. В ньому лишилася якась потеруха. Я збираюся дати її на експертизу. Не певний, але мені здається, що це марихуана.

— Коли це так, — сказав я, — думаю, штуки зо дві Маріотт сьогодні викурив, бо мав підбадьорити себе.

Ренделл закрив і відклав портсигар.

— Ну, гаразд. Ідіть і не суньте носа куди не слід.

Я вийшов із кімнати.

Туман розвіявся. Зірки виблискували яскраво, мов штучні прикраси на чорному оксамиті. Я вів машину дуже швидко. Мені конче треба було випити, але бари вже були зачинені.

Розділ 13

Прокинувся о дев'ятій, випив три чашки кави, змочив потилицю крижаною водою, узяв вранішні газети, що лежали біля дверей моєї квартири, і почав переглядати. У другому розділі було кілька рядків про Лося Меллоя, але прізвище Налті не згадувалося. Про вбивство Маріотта — жодного слова. Може, згадають десь у світській хроніці.

Я одягнувся, з'їв два яйця і випив четверту чашку чорної кави. Потім подивився у дзеркало: чорні кола

під очима ще лишилися.

Я вже прямував до дверей, коли пролунав дзвінок. Це був Налті.

— Марлоу? — невдоволено спитав він.

— Так. Ну що, знайшли його?

— Авжеж, знайшли, — відповів той і мугикнув. — На Вентура-Лайн, саме там, де я й казав. Ото порозважалися! Здоровань — шість футів, шість дюймів на зріст, статура — справжня металева шафа або кессон для підводних робіт. Їхав у Фріско, щоб подивитися виставку [3] . Поруч нього на сидінні — п'ять пляшок самогону. Він дудлив із шостої, рухаючись із швидкістю сімдесят миль на годину. До нього мусили під'їхати з двома поліцейськими, озброєними пістолетами та кийками, — не інакше.

3

Міжнародна виставка у Сан-Франціско, 1939–40 рр.

Налті замовк, а я похапцем пригадував якісь дотепні вислови, але, на жаль, жодного не згадав.

— Здоровань вирішив побавитися з поліцейським і таки завдав їм роботи; зім'яв бік їхньої машини та викинув рацію у рівчак. А сам відкрив нову пляшку самогону і став пригощатися. Коли копам вдалося залізти в машину, вони заходилися лупцювати його кийками по голові. Він помітив їх тільки хвилин через десять і оскаженів. Тоді на нього наділи наручники. Ми його замкнули у холодній — хай посидить. Був п'яний за кермом, образив поліцейського офіцера під час виконання службового обов'язку, бився з двома поліцейськими. Умисне пошкодження майна, спроба уникнути арешту, тілесні ушкодження, порушення громадського спокою, самовільна зупинка на автостраді штату. Подобається, га?

— Що за дурниці! Робити нічого? Навіщо ти все це мені розповів?

— То був не Меллой, — зловтішно відповів Налті. — Цього птаха звуть Стояновський. Живе у Хеметі, працює кессонником у тунелі Сен-Джек. Має дружину та четверо дітей. Отаке. Що будемо робити для розшуку Меллоя?

— Нічого. У мене голова болить.

— Коли в тебе знайдеться вільна хвилина…

— Не знайдеться, — урвав я його. — Дякую за турботу. А коли розпочнеться слідство щодо того нігера?

— Нічого сушити голову, — порадив він і поклав трубку.

Я поїхав на бульвар Голлівуд, припаркував машину на стоянці поблизу контори, дістався ліфтом на свій поверх і ступив на поріг. Двері маленької приймальні завжди були незачинені на той випадок, коли хтось із клієнтів схоче мене почекати.

Міс Енн Ріордан підвела від журналу великі очі, глянула на мене й усміхнулася. На ній був коричневий костюм і білий светр з високим коміром. При денному світлі я побачив, що волосся у неї золотаво-рудого кольору. На голові капелюх — наголовок трохи більший за капелюх, а на крисах вільно можна було розкласти всю білизну, що я віддаю прати. Вона наділа його під кутом градусів у сорок п'ять, і капелюх торкався її плеча. Незважаючи на це, вона мала чудовий вигляд. Можливо, саме тому.