Прощавай, кохана!

Чэндлер Раймонд

— Неможливо! Зараз світські дами розмовляють зовсім як вуличні дівки!

— Звісно, я можу помилитися, — солодким голоском промовила вона, — але мені здається, що деякі з них — справжні повії. Тоді я спитала, чи є в неї телефон без паралельної трубки. Вона поцікавилася, для чого це мені. Але, звісно, не кинула трубки.

— Ви запаморочили їй голову нефритами. Тож вона хотіла дізнатися, куди ви хилите. До того ж з нею, може, раніш зв'язався Ренделл.

— Ні, — похитала головою міс Ріордан. — Я розмовляла з ним пізніше. Він не знав, кому належить намисто, поки я не сказала. І дуже здивувався, що я це знаю.

—

Він ще звикне до вас, — заспокоїв я її. — Думаю, доведеться звикнути. Що ж було далі?

— Я спитала: «Місіс Грейл, ви хочете повернути намисто?»

— Так і спитали?

— Так і спитала. Бо нічого іншого мені на думку не спало. А сказати треба було щось таке, аби зацікавити її. Це подіяло, і вона швиденько дала мені інший номер. Коли вона знову взяла трубку, я їй сказала, що хочу побачитися з нею. Вона здивувалася, тому я змушена була розповісти їй майже все. Місіс Грейл непокоїлася, що нічого не знає про Маріотта. Я здогадалася: побоюється, що Маріотт утік з її грошима кудись на південь. Ми призначили зустріч на другу годину. Я розповім їй про вас, про те, який ви розумний та обережний і що тільки ви зможете повернути її намисто, коли є хоч якийсь шанс. І так далі. Місіс Грейл дуже зацікавлена у цьому.

Я нічого не відповів — просто дивився на неї. Здається, дівчина знову образилась.

— У чім річ? Я щось не те зробила?

— Невже ви не можете збагнути? Це — справа поліції. Крім того, мене попередили, щоб я не стромляв свого носа.

— Місіс Грейл має право найняти вас коли схоче.

— Для чого?

Дівчина нетерпляче клацнула замком сумки.

— Боже! Це ж така жінка! Справжня красуня! Невже ви не розумієте… — Вона замовкла і прикусила губу. — А що за чоловік був Маріотт?

— Я його не знав. Чомусь мені здається, що його більш цікавили хлопці, ніж дівчата. Не дуже приємний тип.

— Такі, як він, подобаються жінкам.

— Деяким. А більшість — нудить від них.

— Здається, місіс Грейл він подобався. Вона часто проводила з ним час.

— Таке вона робить іще з сотнею чоловіків. Дуже мало шансів повернути намисто.

— Чому?

Я підвівся, підійшов до стіни і вдарив долонею. Дуже сильно. Стукіт друкарської машинки за стіною припинився, за мить вона знову зацокотіла. Підійшов до вікна і глянув у вузький колодязь між будинком та готелем «Менсон-Хауз». Знизу долинав запах кави, яку варили у кафе. Потім повернувся до столу, сховав пляшку, замкнув шухляду, сів та увосьме чи вдев'яте розкурив люльку. Подивився на запилену скляну поверхню столу і нарешті підвів очі на чесне, засмучене обличчя дівчини.

Таке обличчя не могло не подобатися. Шикарних блондинок — хоч греблю гати. А таке обличчя — ніколи не набридне. Я усміхнувся до неї.

— Послухайте, Енн. Вбивство Маріотта — серйозна помилка злочинців. Мисливці за коштовностями уникають цього, вони дуже рідко вдаються до вбивства. Що ж могло статися? Можливо, вони взяли з собою якогось покидька, який наковтався наркотиків і здурів од них. Чи Маріотт зробив щось необережне. Тоді хтось із злочинців й ударив його. Далі все сталося так блискавично, що вже не можна було уникнути вбивства. Думаю, діяла організована зграя, в якої є інформація про коштовності й жінок, які їх носять. Вони вимагають від своїх жертв дуже пристойний викуп, і все їм минає. Але вчора сталося вбивство. Це — нікуди

не годиться. Не маю сумніву, що той, хто його вчинив, давно мертвий сам. І відпочиває собі десь на дні Тихого океану з тягарем на ногах. Що ж до намиста, то воно надійно сховане або теж на дні. Ті хлопці знають його справжню ціну. Думаю, вони сховали намисто надійно і надовго. Багато часу мине, поки хтось наважиться витягти його на світ божий. Якщо банда велика, намисто може виринути на іншому континенті. Бо сума вісім: тисяч — замала, якщо вони знають справжню ціну намиста. Але продати таку річ дуже важко… Одне я можу стверджувати напевно: наміру когось убивати в них не було.

Енн Ріордан слухала дуже уважно, трохи розкривши рота від подиву. Наче перед нею стояв Далай-Лама. Потім вона стулила губи і хитнула головою.

— Ви — неперевершений, — м'яко промовила дівчина, — але ненормальний.

Вона підвелася і взяла свою сумочку.

— Підете до неї? — спитала вона.

— Думаю, Ренделл не зможе нічого вдіяти, якщо місіс Грейл мене запросить.

— Добре. А я зустрінуся, ще з одним редактором світської хроніки і спробую витягти інформацію про це подружжя. Може, пощастить дізнатися про її коханців. Напевно ж, вони в неї є, й не один. Чи не так?

Обличчя дівчини в ореолі золотаво-рудого волосся здавалося замріяним.

— А в кого їх нема? — поцікавився я.

— У мене. Й ніколи не було.

З несподіванки я затулив рота долонею. Вона сердито блимнула на мене і рушила до дверей.

— Ви дещо забули, — сказав я навздогін.

Дівчина зупинилась і повернулася до мене.

— Що саме? — спитала, втупивши погляд у скло на столі.

— Самі добре знаєте.

Вона повернулася до столу і нахилилась до мене.

— Навіщо вони знищили людину, яка вбила Маріотта? — стиха спитала вона. — Вони ж цього не роблять.

— Тому що такі типи, як той вбивця, рано чи пізно потрапляють до поліції, де починають базікати. Бо поліція наркотики дарма не дає. Я мав на оці не вбивства взагалі, а те, що покупців вони ніколи не вбивають.

— Чому ви певні, що вбивця вживав наркотиків?

— Зовсім не певний. Але більшість гоміків охочі до них.

— О, — сказала вона, випробовуючись. Потім повільно усміхнулася: — Гадаю, ви казали про це.

Дівчина сягнула до сумки, дістала невеликий пакуночок, загорнутий у цупкий папір, і поклала на стіл.

Я узяв пакунок, зняв гумове кільце і обережно розгорнув папір. Там були три товсті цигарки. Мовчки глянув на дівчину.

— Розумію, мені не треба було їх брати, — промовила вона ледь чутно. — Але я знала, що там марихуана. Раніш їх виготовляли як самокрутки, а останнім часом у Бей-Сіті стали робити такі. Я вже не раз їх бачила. Тому й подумала, що буде негарно, коли у кишені бідолахи знайдуть марихуану.

— Ви мали забрати їх разом із портсигаром, — відказав я. — У ньому лишився пил. А те, що портсигар порожній, викликало тільки підозру.

— Я не змогла, через вас. Певно, слід було, але мужності не вистачило. Це вам не зашкодило?

— Ні, — збрехав я. — Чого б то?

— Дуже рада, — проникливо відповіла вона.

— А чому ви їх не викинули?

Дівчина стояла переді мною: сумка затиснута під пахвою, крислатий, химерний капелюшок торкався її плеча, затуляючи одне око і половину лиця, — і обмірковувала моє запитання.