Прощавай, кохана!
Шрифт:
Я поклав фотокартку у внутрішню кишеню й підвівся.
— Ну оце й усе, — безжурно промовив я.
— Але тут щось тхне, — похмуро пробурмотів Налті.
Я глянув на недопалок сигари, що лежав на столі. Налті простежив за моїм поглядом, кинув зубочистку на підлогу і затис сигару у зубах.
— Я мав на оці не сигару.
— Розумію, це твоє передчуття, коли раптом я щось узнаю, то неодмінно сповіщу тебе.
— Усяке може статися. А зараз мені потрібен тайм-аут, — сказав Налті.
— Той, хто так тяжко працює, заслуговує
Налті запалив сірника, черкнувши ним по нігтю великого пальця, і дуже зрадів, що йому це вдалося з першого разу. Потім розкурив сигару і глибоко затягнувся.
— Я пожартував, — сказав я і вийшов з кабінету.
У холі й усьому будинку було тихо. Я спустився вниз. Перед будинком, як і раніше, ті самі копи копирсалися у машині. Я поїхав до бульвару Голлівуд.
Ледве переступивши поріг свого кабінету, почув телефонний дзвінок.
— Слухаю, — сказав я.
— Я розмовляю з містером Філіппом Марлоу?
— Так, це я.
— Вам телефонують з вілли місіс Левін Локрідж Грейл. Місіс Грейл хотіла, щоб ви приїхали до неї, коли вам зручно.
— Куди?
— Бей-Сіті, Астер-Драй, вісімсот — шістдесят два. Чи я можу передати, що ви прибудете протягом години?
— Ви містер Грейл?
— Ні, сер, я — секретар.
— Коли почуєте дзвінок у двері, знайте — то я.
Розділ 18
Астер-Драй розташовано поряд з океаном. І хоча звідти океан не видно, повітря насичене його подихом. Шосе плавно повертає уздовж підніжжя пагорба і прямує далі. Астер-Драй — наче демаркаційна лінія: з одного боку, у пологій частині, — звичайні будинки, а з другого, там де каньйон, — розкішні вілли, оточені стінами у двадцять футів заввишки із суцільно металевими воротами та фігурними кованими хвіртками. За огорожами, якщо вам пощастить туди потрапити, ліхтарі денного освітлення — зовсім безшумні, бо містяться у спеціальних контейнерах. Їх можуть дозволити придбати собі тільки представники вищого стану.
У напіввідчинених воротах стояв чоловік, досить дивно вдягнений: у темно-синій косоворотці, чорних, блискучих чоботях та широких галіфе. Приємний зовні хлопець, чорнявий, кремезний. Високий кашкет насунуто на самого лоба, так що очей не видно. У куточку рота ледь трималася сигарета. Хлопець трохи нахилив голову, щоб сигарета не випала, і пихкав одними губами. Певно, не любив видихати дим через ніс. На одній руці була тонка чорна рукавичка, друга — гола. На третьому пальці виблискував масивний перстень.
Номера будинку я ніде не побачив, але це мав бути 862. Зупинивши машину, я визирнув і спитав у хлопця, але відповіді довелося чекати довго. Спочатку він уважно подивився на мене, потім почав оглядати мою машину. Тоді повільно рушив до мене, поклавши руку на стегно. Ця невимушеність була добре відпрацьована.
За кілька кроків од машини хлопець зупинився і ще раз чіпко оглянув її і мене.
— Я шукаю віллу Грейлів, — сказав я.
— Це вона і є. Але вдома нікого
— На мене чекають.
Він нахилив голову і ковзнув по мені байдужими очима:
— Ім'я.
— Філіпп Марлоу.
— Зачекайте тут.
Хлопець неквапом рушив до воріт, відчинив невеличкі залізні дверцята, вмонтовані у брамі. У ніші стояв телефон. Хлопець зняв трубку, обмінявся кількома словами, причинив дверцята і повернувся до мене.
— У вас є документи?
Я подав йому права водія.
— Це нічого не доводить, — сказав він. — Звідки мені знати, що машина ваша?
Я вийняв ключі з замка запалювання, відчинив дверцята, вийшов із машини і став майже поруч з ним. Від нього пахло, дорогим віски. Найпевніше «Хейг і Хейг».
— Ти знову нишпорив у хазяйському барі, — констатував я.
Хлопець вишкірився, оцінюючи, зміряв мене поглядом.
— Слухай, я розмовляв із секретарем по телефону. Він знає мій голос. Може, цього досить? Чи доведеться трохи попсувати тобі настрій?
— Я тут працюю, — лагідно відповів хлопець, — аби не це…
Він не закінчив фрази, а тільки усміхався до мене.
— А ти хлопець нічого, — підбадьорив я його, поплескавши по плечу. — Де сидів? У Дартмунді чи Даннеморі?
— О! Чого ж ви одразу не сказали, що ви коп?
Ми всміхнулися один одному. Він махнув рукою і пропустив мене у напіввідчинені ворота. Дорога завертала, висока підстрижена жива огорожа приховувала її і від вулиці, і від дому. В одному місці огорожа була нещільна, і я побачив садівника-японця, який порався на чималій галявині. Витягав з мішка жменями якесь насіння і методично розсіював його навколо. Далі огорожа знову стала суцільною, і майже футів сто я не бачив нічого навкруги. Нарешті вона закінчилася великим півколом, де стояло з півдесятка машин.
Одна з них була вже знайома мені малолітражка. Поруч два двоколірні «б'юїки» останньої моделі. Чорний лімузин виблискував металом. Колеса в нього були завбільшки з велосипедні. І ще одна довжелезна спортивна машина з відкинутим верхом. До будинку вів широкий залізобетонний під'їзд.
Ліворуч стоянки, трохи нижче, розкинувся сад, який мав майже правильну чотирикутну форму, із фонтанами по кутках. Щоб потрапити туди, треба було проминути фігурну ковану хвіртку, на якій було зображено Купідона. На легких вишуканих колонах стояли античні погруддя, а по боках кожної кам'яної лави — різьблені грифони. Овальний басейн з кам'яним лататтям і великою кам'яною жабою, що сиділа між квітами. Далі за басейном рожева колонада, яка кінчалася чимось, схожим на вівтар. З усіх боків його оточувала не дуже щільна жива огорожа. Сонячні промені просіювалися крізь неї і падали на арабески, що тяглися уздовж сходів до вівтаря. Ще далі — стіна, що скидалася на стародавні руїни, а у кутку, впритул до неї, — сонячний годинник. Ця частина саду здавалася навмисно недоглянутою, дикою. І скрізь квіти — море квітів. Сила-силенна квітів.