Прощавай, кохана!

Чэндлер Раймонд

Будинок був не такий вже й великий. Безумовно, значно менший за Бекінгемський палац. Як для Каліфорнії — надто сірий. І, може, вікон менше, ніж у Крайслер-білдінг [7] .

Я підійшов до дверей і натиснув на дзвінок. Десь усередині пролунав глибокий, мелодійний дзвін, наче дзвони у церкві. Двері відчинив чоловік у смугастому жилеті з золотими гудзиками. Він уклонився, узяв мого капелюха і зник. За ним у розсіяному світлі стояв ще один: у вузьких смугастих штанях, чорному піджаку з білими вилогами та сірою смугастою краваткою. Трохи нахиливши сиву голову,

він спитав: — Містер Марлоу? Прошу.

7

Один із перших хмарочосів у Нью-Йорку, де міститься фірма Крайслер.

Ми увійшли у хол. Тут панувала тиша. Підлога вкрита східними килимами, на стінах — картини. Ми завернули за ріг і потрапили ще до одного холу. Крізь скляні двері було видно, як вдалині під сонцем виблискує вода. Океан! Я раптом збагнув, що будинок зовсім поруч з океаном — на самісінькому обриві каньйону.

Секретар підійшов до дверей, звідки долинали голоси, відчинив їх переді мною, і я опинився у великій гарній кімнаті, з м'якими затишними канапами та овальними глибокими кріслами з світло-жовтої шкіри, розташованими навколо каміна. Перед ним на блискучій, але зовсім не слизькій підлозі лежав тоненький, мов шовк, і старий, як тітка Езопа, килим. На підлозі, у кутку, стояли вази з квітами, ще одна ваза — на низенькому столику. Стіни кімнати було обклеєно ледь розфарбованим пергаментом. У кімнаті було все: затишок, вишуканість, простір, витончена суміш сучасного зі старовиною. Троє, що сиділи біля каміна, мовчки дивилися на мене.

Одна з них — Енн Ріордан, мала такий самий вигляд, як і останнього разу. Хіба що за винятком келиха з бурштиновою рідиною, який вона тримала у руці. Єдиний чоловік у цій компанії — високий на зріст, худорлявий. Засмучене, жовтувате, хворобливе обличчя. Йому було вже добре за шістдесят, але здавався він ще старшим. Одягнений у темний діловий костюм з червоною гвоздикою, містер Грейл був чимось пригнічений.

Третя — блондинка у вечірньому туалеті: світлій зеленувато-блакитній сукні. Я не міг не звернути уваги на її туалет. З першого погляду можна було сказати: одягає її майстер великого класу. Сукня створювала той самий ефект, якого чекали: зробити власницю дуже молодою і примусити блакитні очі сяяти, мов озерця під сонцем. Золотаве волосся, відтінок яких нагадував картини стародавніх майстрів, укладене у примхливу зачіску з хвиль і кучерів. Сукня була б зовсім проста, аби не діамантовий фемуар. Руки — не маленькі, але гарної форми. Нігті пофарбовані таким червоним лаком, що нагадували колір пожежної машини. Жінка всміхалася до мене. Їй здавалося, що робить це невимушено, але очі виказували її: вона про щось напружено думала. Губи, що всміхалися, були дуже хтиві.

— От добре, що ви заїхали до нас, — сказала вона. — Познайомтеся, це мій чоловік. Любий, зроби містеру Марлоу коктейль.

Ми потисли руки з містером Грейлом. Його долоня була холодна і трохи липка. Очі — сумні. Він змішав віски з содовою, подав мені і мовчки сів у кутку. Я проковтнув половину порції і всміхнувся міс Ріордан. Вона непритомно дивилася на мене, ніби її привело сюди щось зовсім інше.

— Як на вашу думку, чи зможете ви нам допомогти? — повільно спитала жінка, не підводячи очей від келиха. — Аби ви сказали, що це можливо, я була б щаслива.

Звісно, коштовностей шкода, але це не така вже й велика втрата порівняно з необхідністю спілкуватися з бандитами і всілякими мерзотниками.

— О, я знаю не так вже й багато, — відповів я.

— Сподіваюся, ви зможете допомогти. — Вона обдарувала мене усмішкою, що прошила мене наскрізь.

Я проковтнув те, що лишилося у келиху, і відчув, як напруження поступово зникає. Місіс Грейл натисла дзвінок, вмонтований у шкіряний підлокітник канапи. Увійшов лакей і за ледь помітним нахилом голови місіс Грейл змішав ще дві порції. Міс Ріордан бавилась ще з першим, а містер Грейл, певно, не пив зовсім. Лакей вийшов.

Ми з місіс Грейл підняли келихи. Вона поклала ногу на ногу, оголивши їх трохи більше, ніж слід.

— Не знаю, чи зможу щось зробити, — повторив я. — Сумніваюся. Найперше мені треба знати усе з самого початку.

— А я певна, що зможете. — Жінка знов усміхнулася до мене: — Чи багато Лін Маріотт розповів вам?

Вона скоса глянула на міс Ріордан, але дівчина думала про щось своє і не помітила її погляду. Тоді місіс Грейл глянула на чоловіка.

— Чи варто тобі слухати все це, любий?

Містер Грейл підвівся, сказав, що був радий познайомитися зі мною, і що він краще полежить, бо не дуже добре себе почуває, і що він сподівається, я вибачу його за це. Він був такий чемний, що мені захотілося узяти його на руки і самому винести з кімнати, щоб якось висловити своє співчуття.

Він вийшов із кімнати, тихо зачинивши двері, наче побоювався потурбувати сплячого. Місіс Грейл подивилася на двері, і на її губах заграла посмішка. Вона підвела на мене очі.

— Розумію, ви цілком довіряєте міс Ріордан. Чи не так?

— Я нікому цілком не довіряю, місіс Грейл, — відповів я. — Просто вона знає про той випадок усе.

— Гаразд.

Жінка зробила кілька маленьких ковтків, а тоді разом випила усе, що лишалося в келиху.

— Остогидло ввічливо сьорбати! — зненацька мовила вона, відсовуючи келиха. — Перейдімо ближче до діла. Ви дуже приємний чоловік, і у вас свій рекет.

— Вам здається, що я маю намір шантажувати вас?

— Ні, зовсім не те. Я хочу спитати, чи багато грошей ви заробляєте? Чи це вам потрібно для самоутвердження?

— Грошей — небагато. Значно більше — неприємностей. Але не менш і задоволення. До того ж завжди є надія, що пощастить розплутати аферу століття.

— А як стають приватними детективами? Ви не маєте нічого проти, якщо я трохи порозпитую вас? Будь ласка, присуньте ближче столика, бо я не можу дотягнутися до випивки.

Я підвівся, присунув ближче столика, де на великій срібній таці стояли пляшки, і вона заходилася готувати ще дві порції. Я ще не скінчив попередньої.

— Більшість з нас — колишні поліцейські. Свого часу я теж працював у окружній прокуратурі, але мене звільнили.

— Певне, що не через некомпетентність, — солодко проказала вона.

— Ні. За те, що часто був нечемний. Вам більше не телефонували?

— Ну-у… — почала вона і красномовно подивилася на Енн Ріордан.

Запала тиша. Енн підвелася, поставила свого майже повного келиха на тацю і звела очі на місіс Грейл.

— Думаю, ваша розмова затягнеться, — сказала вона, — а мені… Щиро дякую місіс Грейл, що знайшли час для розмови. Я не використаю відомостей, що почула. Даю слово.