Прощавай, кохана!

Чэндлер Раймонд

— Знаючи все це, можна тільки гадати.

Вона повільно повернула голову і подивилася на мене.

— Ви не хочете прогавити такий шанс? — спитала жінка.

— Як довго ви були знайомі з Маріоттом?

— О, це дуже давнє знайомство. Колись він працював диктором на радіостанції мого чоловіка. Там я й познайомилася з ним і зі своїм чоловіком.

— Знаю. Маріотт жив так, ніби в нього є гроші. Не багатство, а солідні гроші.

— Справді, він щось отримав у спадщину і кинув радіобізнес.

— Ви напевно знаєте,

що Маріотт отримав спадщину, чи взнали про це з його слів?

Вона знизала плечима і стисла мою руку.

— О, може, то були не такі вже й великі гроші і Лін міг швидко розтринькати їх.

— Він брав гроші у вас в борг? — спитав я, теж стискаючи її руку.

— О, та ви надто старомодні, — відповіла вона, дивлячись на руку, яку я тримав.

— Просто я на роботі. До того ж у вас чудове віски: не дає геть сп'яніти. Аби не це…

— Авжеж, — сказала вона, забрала свою руку і почала її розтирати. — Ну й хватка у вас… У вільний час… — Вона трохи помовчала. — Звісно, Лін Маріотт був шантажист високого класу і жив за рахунок жінок.

— Що в нього було проти вас?

— Мені треба розказувати?

— Зовсім не обов'язково. Це було б нерозумно.

— А я розкажу, — сміючись, відповіла вона. — Якось я набралася у нього вдома так, що нічого не пам'ятала. А Лін зробив кілька фотографій: я лежу із задертою аж по саму шию сукнею…

— Тварюка! А чи немає у вас під рукою однієї з них? — поцікавився я.

Вона грайливо плеснула мене по руці й ніжно спитала:

— Як вас звуть?

— Філ, а вас?

— Хелен. Поцілуй мене.

Місіс Грейл повільно нахилилась і лягла на мої коліна. Я припав до неї і почав цілувати її обличчя і водночас відчував на своєму легкі, мов дотик крилець метелика, поцілунки. Нарешті знайшов її напіврозкриті губи — жагучі, принадливі.

Двері відчинилися, і до кімнати тихо неквапно увійшов містер Грейл. Я тримав її в обіймах і не встиг нічого вдіяти. Підвів очі, подивився на містера Грейла і скам'янів.

Жінка у моїх обіймах не ворухнулася, навіть не стулила губ. Вона спокійно лежала з трохи замріяним і ледь саркастичним виразом.

Містер Грейл кахикнув.

— Вибачте, будь ласка, — сказав він і не поспішаючи вийшов із кімнати. В його очах я помітив невимовну печаль.

Я відштовхнув її, підвівся, витяг із кишені носовичка і заходився витирати обличчя.

Жінка лежала на канапі, мов нічого не сталося. Сукня високо задерлася, і я бачив нічим не прикриту лінію стегон.

— Хто це був? — хрипко спитала вона.

— Містер Грейл.

— Забудь про нього.

Я відійшов від канапи і сів у крісло, де сидів раніш. Вона теж підвелася, сіла й уважно подивилася на мене.

— Усе гаразд. Він сам усе розуміє. Чого йому ще чекати?

— Гадаю, розуміє.

— Тоді в чім річ? Я ж сказала: усе гаразд. Тобі цього замало? Він хвора людина. Якого дідька…

— Не здіймай галасу. Не люблю галасливих

жінок.

Бона взяла сумочку, що лежала поруч, відкрила, витягла маленького носовичка і дзеркальце. Обережно витерла губи.

— Мабуть, ти маєш рацію. Віскі було забагато. Зустрінемось увечері, в клубі «Бельведер». О десятій. — Вона не дивилась на мене і часто й уривчасто дихала.

— Це пристойне місце?

— Власник — Лаерд Брюнет, якого я знаю дуже добре.

— Домовились.

Я почував себе гидко, наче обчистив кишені бідняка.

Місіс Грейл узяла губну помаду, злегка підмалювала губи і підвела на мене очі. Тоді подала дзеркальце. Я подивився на себе і помітив залишки помади. Стерши їх, повернув дзеркальце.

Вона відкинулася назад, щоб я міг бачити її струнку шию, і позирнула на мене з-під опущених вій.

— Ну то як?

— О'кей. О десятій у клубі «Бельведер». Але не вдягайтесь надто розкішно, бо вечірнього костюма в мене немає. У барі?

Не поворухнувшись, вона кивнула.

Я вийшов з кімнати навіть не обернувшись. У холі мене зустрів лакей, суворий, мов Камінний господар, і подав капелюха.

Розділ 19

На алеї, що вела від будинку до воріт, було темно, бо сонце не пробивалося крізь високу живу огорожу. Ворота охороняв уже інший тип — здоровань у звичайному костюмі. Одного погляду було досить, щоб упізнати в ньому особистого охоронця. Він кивнув головою і випустив мене на волю.

Хтось просигналив. Машина міс Ріордан стояла впритул до моєї. Я підійшов і зазирнув у неї. Дівчина здавалася спокійною і саркастичною. Руки у шкіряних рукавичках лежали на кермі. Вона всміхнулася до мене.

— Я чекала на вас. Хоча, певне, це мене не стосується… Що ви думаєте про неї? Що вона робитиме далі?

— Доводитиме до ладу свій туалет. З нею не важко мати діло.

— Вам завжди треба сказати щось бридке, чи не так? — спитала дівчина, спалахнувши. — Часом я просто ненавиджу чоловіків! Літніх, молодих, футболістів, оперних співаків, розкішних мільйонерів, платних танцюристів та неабияких мерзотників, що удають із себе приватних детективів.

— Я здогадуюсь, що розмовляю надто відверто, — невесело усміхнувся я. — Та не я один. Такий наш час. Звідки ви знаєте, що він був платний танцюрист?

— Хто?

— Не придурюйтесь, Маріотт.

— О! Просто здогадалася. Вибачте, я не мала наміру вас ображати. Певна, що коли у вас виникне бажання ще раз порушити її туалет, вам це вдасться без особливих зусиль. Можете бути певні тільки щодо одного — ви спізнилися на виставу. Всі місця продано.

Широка тиха вулиця безтурботно вигрівалася на сонці. Потім з'явилася крита, гарно розфарбована вантажівка. Майже безшумно вона під'їхала до зупинки, пригальмувала і покотила алеєю до будинку. На кузові був напис: «Обслуговування немовлят. Бей-Сіті».