Прощавай, кохана!
Шрифт:
— Нехай трохи ковтне повітря.
Пальці послабилися. Я спробував звільнитися від них. Чимось блискучим мене вдарили по щелепі. М'який голос знову сказав:
— Постав його на ноги!
Індіанець підвів мене, притулив до стіни, тримаючи за викручені руки.
— Дилетант, — м'яко промовив голос, і якась блискуча тверда річ ударила мене по обличчю. Побігла тепла цівка. Я лизнув її, вона відгонила залізом і сіллю.
Рука обшарювала мої кишені. Сигарети були вийняті і розламані. Але все це відбувалося як
— Було три цигарки? — спитав лагідно голос, і блискуча річ знову вдарила по щелепі.
— Три, — сковтнув я.
— Де ж решта?
— У столі, в моєму офісі.
Блискуча річ ударила мене знову.
— Ти, певно, брешеш, але я можу довідатися.
Мої ключі замерехтіли переді мною блискучими лелітками.
Голос мовив:
— Подуши його ще трохи.
Залізні пальці вп'ялися в мою горлянку. Індіанець підтягнув мене до себе, я знову відчув сморід і тверді м'язи його живота. Мені вдалося схопити його палець, котрий я намагався викрутити.
Голос м'яко сказав:
— Диви, він ще пручається.
Блискуча річ знову майнула у повітрі, вдарила мене по щелепі, скорше по тому, що від неї лишилося.
— Облиш його, він уже приборканий, — сказав голос.
Важкі сильні руки відпустили мене. Я похитнувся, ступив крок і випростався.
Переді мною стояв Амтор, усміхаючись ледь помітно, майже замріяно. В тонкій гарній руці він тримав пістолет. Дулом торкався моїх грудей.
— Я міг би вбити тебе, — сказав він. — Але що за сенс у цьому? Маленька брудна людина у малому брудному світі. Аби тобі ще трохи тями, хоча ти все одно будеш такий самий. Хіба ні? — Він посміхнувся так гарно.
З останніх сил я вдарив по цій посмішці.
Удар був непоганий. Він похитнувся, з ніздрів заструміла кров. Він опанував себе, випростався і знову звів пістолет.
— Сідай, дитинко, — запросив він лагідно. — Я чекаю гостей. Дуже добре, що ти вдарив мене. Це мені на руку.
Я намацав білий табурет, сів і поклав голову на білий столик, поруч із молочною кулею, яка випромінювала м'яке світло. Я поглядав на неї збоку. Світло вражало мене. Чудове світло. Чудове м'яке світло.
Навколо панувала тиша. Мені здалося, що я заснув, із скривавленим обличчям на столику, а стрункий гарний диявол із моїм пістолетом у руці дивився на мене і посміхався.
Розділ 23
— Гаразд, — сказав здоровань. — Тепер можеш його облишити.
Я розплющив очі й випростався.
— Ходімо звідси, друзяко.
Я підвівся, хоч був якийсь наче сонний. Ми кудись вийшли. Потім я здогадався, що то приймальня, оточена з усіх боків вікнами. За ними панувала темрява.
Та ж сама жінка з обручками сиділа за столом. Поруч неї стояв якийсь чоловік.
— Сідай сюди, друзяко.
Він штовхнув мене на стільця. Це був гарний зручний стілець, але
Амтор стояв біля вікна і дивився на лінію океану за вогнями пірса, кудись далеко за горизонт. Потім зиркнув на мене в півоберту, і я помітив, що кров уже змита з його обличчя, але ніс став удвічі більший, ніж тоді, коли я уперше побачив його. Я криво усміхнувся.
— Тобі, смішно, друзяко?
Я глянув на того, хто промовив ці слова, хто стояв переді мною і штовхнув мене на стільця. То був обвітрений парубок, що важив до двохсот фунтів, із гнилими зубами і ніжним голосом циркового закликальника. Він був міцно збитий, спритний і, певно, їв сире м'ясо. Примусити його шукати п'ятий куток — дурне діло. Він був із тих поліцейських, які щовечора залюбки вдаються до свого кийка замість того, щоб читати молитви. Але очі в нього були добродушні.
Він стояв переді мною, розставивши ноги, тримаючи в руці мого розкритого гаманця, і дряпав його нігтем великого пальця, наче йому подобалося псувати речі. Навіть дрібні речі, якщо не було нічого іншого під рукою. Але, мабуть, обличчя він псував з неабияким задоволенням.
— Отже, приватний сищик, друзяко! З великого гидкого міста? Дріб'язковий шантаж?
Капелюх його було зсунуто на потилицю. Каштанове брудне волосся на лобі потемнішало від поту. Веселі очі виблискували промінчиками. Горло моє наче переїхав коток. Я помацав його. Клятий індіанець. Пальці в нього мов із легованої сталі.
Смаглява жінка скінчила читати й згорнула нотатник. Літній невисокий чоловік із сивими вусами кивнув і став позаду здорованя, який розмовляв зі мною.
— З поліції? — спитав я, потираючи підборіддя.
— А ти як думав, друзяко?
Поліцейський гумор. Сивовусий косив на одне око і здавався підсліпуватим.
— Не з Лос-Анджелеса, — сказав я, дивлячись на нього. — Там з таким оком його б нізащо не тримали.
Здоровань подав мені гаманця. Я зазирнув усередину. Всі гроші були на місці. І всі візитні картки. Я здивувався. Нічого не зникло.
— Скажи нам що-небудь друзяко, — промовив здоровань. — Щось таке, щоб нам припало до душі.
— Поверніть мені пістолет.
Він трохи нахилився вперед і задумався. Це його зачепило за живе.
— Ти хочеш свого пістолета, хлопче? — Він глянув на сивовусого: — Він хоче свого пістолета.
І знову до мене:
— А навіщо він тобі, хлопче?
— Я хочу вбити індіанця.
— О, так ти хочеш убити індіанця, хлопче?
— Саме так.
Здоровань знову глянув на вусатого.
— Цей хлопець занадто настирний. Він хоче вбити індіанця.
— Чуєш ти, Хемінгуей, не повторюй всього, що я кажу.