Прощавай, кохана!
Шрифт:
Я знову сів на ліжку. Під стіною біля дверей стояв важкий дерев'яний стіл. Крім дверей, через які увійшов чоловік у білому халаті, були ще одні двері. Мабуть, у клозет. І, певно, мої речі там. Підлогу вкривав лінолеум із сірими і зеленими квадратами. Білі стіни. Чиста кімната. Ліжко, на якому я сидів, було вузьке, залізне лікарняне ліжко, але нижче за звичайні, по боках товсті шкіряні ремені із застібками, якими пристібують людей за руки і ноги.
Я вже відчував усе своє тіло, біль у голові, горлі й руці. Що сталося з рукою, я згадати не міг. Закачав рукав піжами і тупо задивився на руку. Від ліктя до плеча її вкривали цятки уколів.
Наркотики. Мене кололи наркотиками. Мене
Ось звідки й цей дим, і ті маленькі голівки навколо світильника, й голоси, і божевільні думки, і ремені, й онімілі пальці, і ноги. Віскі, певно, залишились від 48-годинного лікування алкоголіків. Вони поставили ту пляшку навмисно неподалік, щоб я дістав своє сповна.
11
Скопаломін — вид наркотиків, які збуджують мовну діяльність.
Я підвівся, мене хитнуло майже до протилежної стінки. Змушений був знову лягти і дихати обережно досить довго. Я весь тремтів і потів. Маленькі краплини поту скочувалися з лоба аж до рота. Я злизував їх по-дурному язиком. Знову сів, спустив ноги і став на підлогу.
— О'кей, Марлоу, — мовив крізь зуби. — Ти міцний хлопець. Залізний чолов'яга, шести футів, сто дев'яносто фунтів чистої ваги без одягу, коли поголений. Сильні м'язи і поки що свої щелепи. Май це на увазі. Двічі підривали твоє здоров'я. Душили тебе. Били тебе по-дурному по щелепі пістолетом. В тебе всадили стільки наркотиків і тримали тебе тут, поки ти не став схожий на танцюристу мишу… А тепер давай подивимося, як ти зробиш найпростіше — натягнеш штани.
Я знову ліг на ліжко.
Час минав. Не знаю, скільки минуло. У мене не було годинника. Але цей час стрілками годинника зміряти не можна.
Я сів, мені усе почало набридати. Підвівся і почав ходити. Нічого собі прогулянка, яка змушує твоє серце плигати, як навіженого кота. Краще лягти і знову заснути. Краще якийсь час ні на що не звертати уваги. Ти не у формі, хлопче. О'кей, Хемінгуей, я знесилений! Я не зміг би дитини подужати.
Що ж робити. Я ходив. Я впертий. Я виберуся звідси.
Я знову ліг на ліжко.
За четвертим разом стало трошки краще. Перетнув кімнату туди й назад двічі. Підійшов до раковини, відкрив кран, нахилився і напився води просто з долоні. За кілька хвилин знову випив. Мені враз полегшало.
Я ходив, ходив, ходив.
Півгодини ходіння, мої коліна ще тремтіли, але голова була ясна. Я випив ще води. Багато води. Мені хотілося волати на весь світ, поки я її пив.
Знову ліг на ліжко. Це було чудове ложе, наче з пелюсток троянди. Це було найпрекрасніше у світі ліжко, наче ліжко Керол Ломбард [12] . Але, певно, і для неї воно б було занадто м'яке. Я у своєму житті не пам'ятаю такого блаженства: чудова м'яка постіль, міцний сон, заплющені очі, і легке дихання, і темрява, і чудові подушки…
12
Керол Ломбард — знаменита голлівудська кіноактриса 30-х років, яка знімалася у фільмах про життя вищого світу.
Я ходив.
Вони будували піраміди, і втомилися, і поставили їх, і добували каміння для того, щоб мати бетон для Боулдер Дем. І вони будували усе
Я через все це проходив. Мене не можна було турбувати.
Я облишив ходити. Я був готовий з кимось побалакати.
Розділ 26
Шафа у стіні була замкнена. Важкий стілець — надто важкий. Але усе так зроблено навмисно. Я зірвав простирадла, обмацав ліжко та стягнув матраца на один бік. Під ним була панцирна сітка, яка кріпилася з обох сторін спіральними пружинами з чорного блискучого металу близько дев'яти дюймів завдовжки. Я заходився біля однієї з них. Це була найважча робота, яку я коли-небудь виконував. Невдовзі з моїх пальців точилася кров, але пружина була у мене в руках. Я трохи погойдав нею — баланс чудовий. Така вона була важка.
Коли я остаточно упорався, то глянув на пляшку віски, що стояла в іншому кінці кімнати. Але тієї ж миті згадав, що зі мною було, і облишив про неї думати.
Випив води, трохи спочив, сидячи просто на голій сітці, тоді підійшов до дверей, притис губи до щілини у дверях і закричав:
— Пожежа! Пожежа! Горимо!
Чекав не довго, але з приємністю. Нарешті почув, як важко тупотить коридором охоронець, як він розлючено встромляє ключа у замок та відмикає його.
Двері рвучко розхачнулися, а я розпластався по стіні якраз за ними. Цього разу він не ховав кийка — чудової, невеликої зброї біля п'яти дюймів завдовжки, вкритої коричневою шкірою. Його очі втупилися у розібране ліжко, він почав здивовано оглядати кімнату.
Я захихотів і зненацька вдарив його. Влучив прямо біля вуха. Він заточився і впав на коліна. Я ударив його двічі, і він застогнав. Тоді я витяг з його безсилої руки кийка. Він жалісно заскиглив.
Я вперся коліном в його обличчя так, що коліно заболіло. А чи боляче було його обличчю, він мені не сказав, лише хрипів і стогнав. Я огрів його кийком, і він затих.
Тоді я вийняв ключа, замкнув двері зсередини і обшукав його. У нього були ще якісь ключі, один з них од стінної шафи, де висів мій одяг. Я переглянув кишені: з гаманця зникли гроші. Я знову підійшов до чоловіка у білому халаті. За свою роботу він отримує надто багато грошей. Обшукавши його, ледве затягнув на ліжко, поприв'язував руки та ноги і запхав мало не ярд простирадла йому у рота. Ніс в нього був зламаний. Довелося довго чекати, поки я пересвідчився, що він може дихати з цим кляпом.
Мені було шкода його. Звичайнісінького трудягу, яких багато. Такі міцно тримаються за своє місце і щотижня одержують свої чеки. Певно, в нього є жінка і діти. Дуже погано, бо єдине, чим він заробляв на життя, був кийок. Це несправедливо. Я поставив пляшку з віскі з домішаним туди наркотиком так, щоб він міг до неї дотягнутися. Тоді, коли йому пощастить звільнити руки.
Поплескав його по плечу. Я мало не плакав над ним.
У стінній шафі висіла уся моя одежа. Навіть наплічна кобура та пістолет, з якого витягли обойму. Тремтячими пальцями, увесь час позіхаючи, я натягнув на себе одяг.
Чоловік на ліжку «відпочивав». Я не став його турбувати і замкнув двері.
Моя колишня кімната виходила у широкий тихий коридор, де було ще троє зачинених дверей. З-за них не долинало ані звуку. Килим кольору червоного вина посередині коридора був такий само мовчазний, як і увесь будинок. У кінці коридора розташовувався хол, за ним ще один зі старомодними сходами з білими дубовими поручнями, які, плавно вигинаючись, вели до ледь освітленого холу унизу з двома внутрішніми скляними дверима. Мозаїчну підлогу тут вкривали товсті килими. Світло проникало крізь не щільно зачинені двері. Навколо сторожка тиша.