Прощавай, кохана!
Шрифт:
Був сірий туманний ранок, хоч і не теплий, але такі провіщають теплу погоду. Я насилу підвівся й потер під грудьми, де й досі тягнуло після вчорашньої нудоти. З лівою ногою все гаразд. Болю в ній вже не відчував. Я копнув ногою ліжко.
Я все ще гнув прокльони, коли раптом пролунав різкий стукіт у двері, такий настирний, коли хочеться прочинити двері на два дюйми, кинути щось соковите, зневажливе й грюкнути дверима перед носом того, хто це робив.
Я прочинив трохи
Тоді злегка штовхнув двері, і я відступив. Він зайшов, причинив їх, озирнувся.
— Шукаю вас два дні, — сказав, обнишпоривши кімнату очима. На мене він не дивився.
— Я був хворий.
Він перетнув кімнату пружною ходою. Його набріолінене сиве волосся ясніло, капелюха він тепер тримав під пахвою, руки в кишенях. Як для поліцейського, він не був дуже дебелий. Вийнявши руку з кишені, він обережно поклав капелюха на купу журналів.
— Був, але не тут, — констатував він.
— У лікарні.
— В якій?
— Психіатричній.
Він сіпнувся, наче дістав ляпаса, й почервонів.
— Ще зарано для таких жартів.
Я не відповів. Закурив сигарету й сів на ліжко.
— Певно, таких, як ви, там не виліковують, — кинув він. — Можливо, в'язниця б навернула до розуму.
— Я був хворий і ще навіть не пив кави. Тому марно чекати від мене справді дотепного гумору.
— Я радив вам не сунути свого носа.
— Але ви ж не бог і навіть не Ісус Христос. — Я зробив другу затяжку. Десь унизу відчув порожнечу. Але ця вже була легша.
— Ви навіть не уявляєте, як багато клопоту я міг би вам завдати.
— Безсумнівно.
— Ви знаєте, чому я цього ще не зробив?
— Угу.
— Чому? — Він подався уперед, ніби тер'єр — з тим настороженим кам'яним поглядом, якого всі вони рано чи пізно набувають.
— Тому що не могли мене розшукати.
Він відхилився й похитався на підборах. Його обличчя прояснішало.
— Я думав, ви хочете ще щось сказати, — мовив він. — Аби ви це зробили, я змушений був би провчити вас добряче.
— Двадцять мільйонів доларів вас би не злякали? Але вам могли наказати.
Він важко дихав крізь ледь розтулені уста. Повільно витяг із кишені пачку сигарет, зірвав обгортку. Пальці його злегка тремтіли. Узяв у рот сигарету й попрямував до журнального столика по сірники. Довго прикурював і поклав сірника в попільничку, а не кинув на підлогу, затягнувся.
— Я дав вам пораду по телефону позавчора, — сказав він, —
— У п'ятницю.
— Так, у п'ятницю. Але ви не послухали мене. Не можу зрозуміти чому. Щоправда, тоді я ще не знав, що ви приховали докази. Я лиш рекомендував заходи, які могли б зарадити в цій справі.
— Які докази?
Він дивився на мене мовчки.
— Не відмовитеся від кави? — спитав я. — Може, тоді подобрішаєте.
— Ні, не хочу.
— А я хочу.
Я підвівся, щоб іти на кухню.
— Сядьте! — уривчасто кинув він.
Але я пішов на кухню, налив води у чайник і поставив його на плитку. Напився холодної води з-під крана, тоді ще. Я повернувся, зупинився у дверях, подивився на нього, в руці у мене була третя склянка води. Він сидів у тій самій позі. Від сигаретного диму утворилася густа завіса. Він втупився у підлогу.
— Що поганого у тому, що я завітав до місіс Грейл, коли вона запросила мене? — поцікавився я.
— Я кажу не про це.
— Але ж ви з цього почали!
— Вона по вас не посилала. — Він підвів очі, вони ще були ворожі. Він все ще пік раків. — Ви нав'язалися до неї, розказали про скандал і практично встряли у цю халепу.
— Смішно. Як я пам'ятаю, ми про справу взагалі не говорили. Я нічого такого в історії, що вона розповіла, не помітив. Я маю на оці, нічого такого, про що б я мав мовчати. Так давайте на чистоту. І, звісно, вона вам про це вже все розказала:
— Авжеж. Та пивна в Санта-Моніці — справжнє кубло. Але що з того. Я даремно змарнував там час. Готель напроти теж паскудний заклад. Але й там нема тих, хто нам потрібний. Самі дешеві покидьки.
— Вона сказала вам, що я нав'язався до неї?
Він трохи опустив очі:
— Ні.
Я усміхнувся:
— Може, кави?
— Ні.
Я пішов на кухню, заварив каву, чекав, поки осяде гуща. Ренделл стовбичив у кухонних дверях.
— Як мені відомо, ця зграя мисливців за коштовностями діє в Голлівуді і навколо нього, — сказав він, — вже років із десять. Але цього разу вони зайшли занадто далеко. Вбили людину. І, здається, я знаю чому.
— Ну що ж, коли злочин вчинили вони і ви зможете їх викрити, це буде перше розкрите вбивство, а знищували бандити людей не раз відтоді, як я живу тут. Я можу згадати й описати принаймні дюжину таких вбивств.
— Ви дуже люб'язні, Марлоу.
— Поправте мене, якщо я помиляюсь.
— Під три чорти, — кинув він роздратовано. — Ваша правда. Кілька справ було закрито для звітності, засуджені були підставні особи. Якісь покидьки взяли на себе вину високопоставлених осіб.