Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання
Шрифт:
Ернест Хемінгуей
ПРОЩАВАЙ, ЗБРОЄ
СТАРИЙ І МОРЕ
ОПОВІДАННЯ
©
Переклав
Передмова Дмитра Затонського
ЕРНЕСТ ХЕМІНГУЕЙ
(1899–1961)
Письменницька доля Ернеста Хемінгуея склалася надзвичайно вдало — навіть з погляду XX століття, в якому засоби масової інформації, мистецтво реклами, інтерес до сенсації сприяють прискореному формуванню «кар'єр», роздмухуванню популярностей, обожнюванню кумирів. У 1926 році — після публікації «Фієсти» — двадцятисемирічний письменник-початківець раптом уславився на весь світ і відтоді завжди залишався в центрі уваги побратимів по перу, критиків, репортерів, читачів, редакторів журналів та урядовців. Дороге видання роману «По кому б'є дзвін» (1940), що вийшло тиражем 800 000 примірників, було розкуплене за надзвичайно короткий час. І у снобів-тлумачів це викликало підозру (щоправда, вже після смерті Хемінгуея): чи не є він автором бестселерів, якого всі чомусь вважали великим письменником, — тим більше, що, починаючи з 30-х років, автори бестселерів залюбки паразитували на стилі Хемінгуея.
Проте, якщо представники буржуазної «масової культури» й намагались використати ім'я Хемінгуея, з цього не випливає, що він був хоч якось пов'язаний з нею. Навіть більше, важко знайти письменника, що протистояв би так першій заповіді «масової культури», як Хемінгуей. Заповідь ця — пристосовництво, конформізм, догоджання поширеним, пересічним, нерозвиненим смакам. А Хемінгуей, вперто йдучи проти течії, намагався навернути читача до своєї віри, прищепити йому свій погляд на світ і на місце людини в цьому світі.
Тут доречно пригадати, як Хемінгуей починався. Щойно закінчивши школу, він вирішив стати солдатом першої світової війни. До американської армії його не взяли через поганий зір, і пін записався добровольцем до армії італійської, в її санітарні частини. А повернувшись додому, почав працювати (на його думку, вступати до коледжу було вже пізно) в американських і канадських газетах. Робота газетного кореспондента привела його до Парижа. Там усе, як вважає більшість буржуазних інтерпретаторів Хемінгуея, сприяло майбутньому письменникові: і прискорений ритм повоєнного європейського життя, і витончена атмосфера всесвітньої мистецької столиці, і школа, яку він проходив, навчаючись на полотнах Сезанна чи у Шервуда Андерсона. Допоміг і досвід роз'їзного репортера і навіть начебто й те, що під час однієї з поїздок загубилась валіза, вщерть напхана рукописами перших творів: завдяки цьому Хемінгуей зразу став відомий як письменник, що вже більш-менш сформувався. Однак, як бачимо, західна критика більше бере до уваги обставини, що склалися самі по собі, ніж рішення самого Хемінгуея. А втім, коли письменник помітив, що робота в газеті стає гальмом для його творчості, він покинув роботу, не задумуючись, з чого житиме. На той час він уже мав дружину і дитину. Він возив дитину в Люксембурзький сад, скручував крадькома голови голубам і ховав їх у синову коляску, щоб було чим пообідати…
Проте йдеться не так про нестатки, в яких жив молодий Хемінгуей, — такою була доля багатьох молодих письменників, художників, музикантів, — як про віру в свою щасливу зірку, наполегливість, з якою він домагався своєї мети. Його оповідання поверталися з редакцій; він надсилав туди інші, але написані так само, без найменшого намагання піти на компроміс, на поступку інтересам журналу або звичкам читачів. Хемінгуей високо ставив видатного американського романіста і новеліста Скотта Фіцджеральда, цінуючи його насамперед як реаліста, що викривав буржуазний світ. Фіцджеральдові присвячено багато сторінок своєрідних хемінгуеївських мемуарів, виданих 1963 року, вже після смерті письменника, під назвою «Свято, що завжди з тобою». І сторінки ці написані з теплотою і симпатією. Хемінгуей прощає Фіцджеральдові його безладність, його дивацтва, його хворобливу помисливість,
Можливо, Хемінгуей тут не зовсім справедливий, він дещо перебільшує Фіцджеральдове пристосовництво. Але чи не підкреслює таке перебільшення войовничої непримиренності самого Хемінгуея, коли йдеться про хай навіть мінімальне потурання буржуазним смакам. Хемінгуей довбав стіну буржуазних смаків і міщанської упередженості, аж поки книга оповідань «За нашої доби» (1924–1925) і, особливо, «Фієста» пробили її. Він зробив майже неможливе — примусив дослухатись до свого голосу, примусив зважати на себе.
Тому прижиттєвий успіх Хемінгуея — все що завгодно, тільки не гра випадку, не вигадка преси, не випадковий «дар неба».
В 1954 році Нобелівський комітет, обґрунтовуючи присудження письменникові премії (безпосереднім приводом для цього була публікація в 1952 році повісті «Старий і море»), відзначив, що він «майстерно володіє мистецтвом сучасного викладу».
Розроблений ним і доведений до найвищого блиску економний, стриманий, але надзвичайно вражаючий стиль розповіді сприймався як відкриття, як «одкровення».
Це не могло бути і не було випадковістю. Хемінгуей — один з тих західних митців XX сторіччя, що стояли біля джерел найсуттєвішого перевороту в світовому мистецтві. Вершилась його переорієнтація у знаменну і катастрофічну епоху — руйнувались старі буржуазні цінності й виникали цінності нові. Підвалини цього перевороту були закладені ще творчістю класиків світової літератури, насамперед російської: А. Толстого, Ф. Достоєвського, А. Чехова, М. Горького. До нього були причетні й старші сучасники Хемінгуея — Роллан, Барбюс, Драйзер, і люди його покоління — від Фолкнера до Арагона. Та сталося так, що в Європі і США всі об'єктиви кіно- і фотоапаратів, все світло «юпітерів» (зокрема, коли йшлося про «реформу стилю») були спрямовані переважно на одну людину — Ернеста Хемінгуея. «Хемінгуеївський струмінь» у мистецтві слова являв собою найрадикальніший розрив з колишньою спокійною описовістю, із згладженістю словесних періодів, які так чи так відокремлюють і віддаляють об'єкти зображення від читача. Разом з тим Хемінгуей ніколи не був (якщо но брати до уваги перших його оповідань) експериментатором, що жертвує собою заради якихось художніх відкриттів. Він створював свій світ зразу і, можна сказати, «назавжди». Гертруда Стайн якось, трохи глузуючи, сказала про нього: «Він має новомодний вигляд, але від нього трохи тхне музеєм». Їй, модерністці, це не подобалось, бо «музейне» в Хемінгуеї — і є саме вірність реалістичним традиціям, намагання відобразити, зафіксувати реальну дійсність, що завжди змінюється, але й завжди існує.
Певною мірою все це пояснює, чому в особі Хемінгуея поєдналися «славнозвісність» і «популярність». Проте таємниця його чарів цим не вичерпується. Справа ще й в тому, що не тільки манера писати, а й манера жити привертала до Хемінгуея цікавих, робила його принадою для газет, для літературознавців і психоаналітиків.
Хемінгуей-рибалка, Хемінгуей-мисливець, «авантюрист століття», «великий індивідуаліст», «ворог інтелекту», людина «тотальної дії» відомий так само, як і Хемінгуей-письменник. Все це невід'ємні частини легенди, міфа про Хемінгуея.
Слів «легенда», «міф» не треба розуміти так, наче Хемінгуей не був таким, яким його хотіли бачити. Одного разу він і справді піймав рибину, що важила чотириста шістдесят вісім фунтів; іншим разом боксував чотири раунди з якимсь чемпіоном у важкій вазі. На своїй яхті «Пілар» він не раз перемагав у різних змаганнях; він полював на качок у венеціанських лагунах, на левів і буйволів у африканській савані і незгірше за матадора вмів убити бика.
Багато писалося про пригоди Хемінгуея в роки другої світової війни. Офіційний його статус до початку висадки союзників у Франції — кореспондент журналу «Кольєрс». Однак насправді він командував загоном макі, що активно діяв перед позиціями 3-ї американської армії. В той час, коли частини генерала Леклерка, штурмуючи Париж, тільки вибивали німців з південного берега Сени, Хемінгуей уже встряв у вуличний бій біля Тріумфальної арки. За це письменника мало не віддали до військового суду, і врятувало його не письменницьке ім'я, а популярність серед солдатів: знаменита борода «тата Хемінгуея» в американських військах була не менш відома, ніж профіль їхнього командувача генерала Паттона…