Пульс безконечності

Художник Л. О. Дікарєв

Останні контейнери зі зразками порід повантажено, обидва роботи зникли за товстою кришкою люка. Хел Рівс дивиться на годинник. 14.10 земного часу.

Все йде за графіком, навіть з випередженням. Зекономлено три години сорок хвилин часу, запланованого на виконання програми. До старту лишається ще майже чотири години, і можна розслабитися. Розслабитися… Дивне слово. Для нього, Хела Рівса, дивне, бо ще нікому не вдавалося розслабити звивини мозку, можна лише загальмувати, приглушити процес мислення, відігнати геть усі думки, забутися. А розслабити метал або пластик — нездійснений… та й непотрібний захід. Хел Рівс підносить до своїх фотоелементів темно-сірі, з металевим полиском руки і дивиться на них так, наче бачить вперше. Він ще не звик до них, так само, як і до ніг, до тулуба, до велетенської, закованої у масивний захисний шар голови. Раніше він симпатизував роботам, йому було приємно з ними працювати, тепер він їх зненавидів. Зненавидів, оскільки сам став таким самим металевим монстром… Проте ні. Хел Рівс лишився самим собою, про це німим криком кричить його живий мозок, його власний мозок з пам’яттю та емоціями, мозок, захований у металевий череп, що вивершує тіло робота. Якщо звикнутися з цим, примиритися, то можна й збожеволіти. Ні! Ніколи! Доктор Стайнер— людина слова. Він дотримає своєї обіцянки, обов’язково виконає її, тільки б успішно пройшла операція, а тоді… О, тоді життя знову відкриється перед ним, Хелом Рівсом, у всій своїй красі й різноманітності. Нехай тіло буде іншим, яка різниця. Аби воно було живим, рухливо податливим його волі, бути б тільки таким, як усі люди. Люди. А хто він тепер? Людина чи робот? Людина з металевим тулубом робота чи робот з людським мозком? Людина-машина. Кіборг. Тільки б операція минула успішно…

Потворний ландшафт Юпітера сягає незвично далекого обрію. Вже не ваблять, як раніше, гострокуті скелі з чорними тінями, не сповнюється захопленням свідомість від самої лише думки, що ти — на Юпітері. Дивлячись на цей неживий грунт, Хелу Рівсу здається, що незабаром усе в світі закам’яніє, перетвориться в тверду, нечутливу масу, схожу на цю планету, що вражає своїми розмірами. Йому стає страшно за свій мозок: а що коли й він стане каменем? Або шматком металу?

Швидше б додому, на Землю. Чому так поволі тягнеться час? До біса Юпітер, він зробив тут все, що міг. Швидше додому. Там, на Землі, надії на майбутнє, там він знову стане людиною. Заради майбутнього він витримає все. Тільки… Як сприйме цю метаморфозу Лінда? Чи захоче вона визнати його в новому втіленні?.. Жахлива думка, Але ж він залишиться тим самим Хелом, уважним і закоханим, зміненим лише зовні. Лінда… Образ дівчини спливає в уяві Хела. А тоді ж він так і не дійшов до неї, Як вона там? Усе сталося зовсім недавно, йому здається, що це відбувалося вчора.

..Тоді він ішов саме до неї. З півгодини тому оголосили, що річна програма його підготовки до польоту на Юпітер завершена, що він може використати свій час, як йому забажається, і що через два тижні він стартує. Хел ішов вдоволений життям, радіючи зустрічі з Ліндою і з хвилюванням думаючи про недалеку одіссею до Юпітера. Він, Хел Рівс, стане першим астронавтом, який ступить на поверхню цього гіганта. Першим представником Землі на Юпітері! Від усього цього забивало дух.

Смеркалося, і перші несміливі подихи прохолоди почали сповнювати повітря. Коли він зайшов у тінисту алею, що вела прямо до особняка, де жила Лінда, п’янко вдарили в ніс дурманливі пахощі матіоли. Хел глибоко вдихнув їх, і враз у нього запаморочилося в голові. Він похитнувся, чиїсь руки підхопили його. Від несподіванки Хел відсахнувся і, вирячивши очі, хотів було оглянутися, щоб збагнути, що все це могло означати, але саме цієї миті матіоловий дурман змінився сильним запахом морфію. Рука із затиснутою в ній вогкою ганчіркою впилася в обличчя. Хел Рівс смикнувся, в очах пожовкло, і враз все обірвалося…

Коли Хел опритомнів, то виявив, що з ним сталося щось незрозуміле. Може, це сон? Хоча ні, на сон це не було схоже. Реальний світ відчувався цілком чітко, зовсім не так, як уві сні. Рівс побачив перед собою Норберта Соммера, керівника програми, який уважно вдивлявся в його обличчя. Хел спробував

було підвестися, та, на свій подив, не відчув себе. Тіла не було, замість нього — порожнеча і безпочуттєвість. Зайшов ще хтось. А, це доктор Стайнер. Він став поруч Соммера, і вони разом вдивлялися в Хела. Так тривало кілька хвилин. Потім доктор Стайнер глянув на Соммера і ледь помітно кивнув. Соммер простягнув руку до якогось приладу і поволі повернув чорну ручку праворуч.

— Хел! Ти мене бачиш і чуєш, так? — неголосно запитав Соммер.

“Так, сер, і бачу, і чую”, — хотів голосно відповісти Хел Рівс, та це йому не вдалося. Він не почув свого голосу, більше того, він з жахом відзначив, що й говорити йому нічим. Але фраза, народжена в мозку, тут же побігла, відтворювана в літерах на ввімкнутому екранчику дисплея.

— От і добре, — сказав Соммер, прочитавши відповідь Рівса.

Він підійшов до Стайнера і прошептав тому щось на вухо. Стайнер на знак згоди кивнув головою і, знявши окуляри, вийшов з лабораторії.

“Що зі мною?” — запитав Хел, і його запитання тривожно затремтіло на екрані.

— Зараз, зараз, друже. — Соммер розминав пальці, хрустячи суглобами.

Він заходив по лабораторії, щось розмірковуючи і час від часу кидаючи погляди на Хела. Врешті Соммер зупинився, ривком підтягнув до себе крісло і сів на його краєчок.

— Слухай мене уважно, Хел, — заговорив Соммер і далі розминаючи пальці, — слухай і постарайся сприйняти все спокійно. Те, що з тобою сталося, — унікальний випадок. Будь вдячний доктору Стайнеру, це він врятував тебе.

Соммер закашлявся.

— Хел, на тебе вчинили напад. Тебе вбили, Хел. Ми ще не знаємо, хто цей злочинець, зараз ведеться інтенсивне слідство, але то вторинна справа. Основне полягає в тому, що доктору Стайнеру вдалося врятувати твій мозок, зберегти тебе як особистість. Ми дали тобі нове тіло, власне, не тіло, а спеціальну оболонку найдосконалішого робота. Тепер ти живий робот, уявляєш собі, Хел, ти — перший робот з людським мозком… Ні, ні, тільки не подумай нічого поганого! Ти тільки здійсниш політ на Юпітер у такому “оформленні”, і все. А Стайнер підшукає тобі нове, живе тіло, це не важко, адже в моргах матеріалу вистачає…

“Містер Соммер, що ви зробили зі мною?!” — безшумно закричав Хел Рівс з екрана.

Соммер побачив, як застрибали літери, і замахав руками.

— Хел, друже, не хвилюйся! Основне — не хвилюйся. Ти виконаєш завдання, і доктор Стайнер поверне тобі тіло.

Такі операції давно практикуються. Будь певен — все буде прекрасно. Думай про Юпітер. У такому стані тобі там буде легше…

Далі все відбувалося як у тумані. Керівник програми довго й детально пояснював, як влаштовані всі вузли кібернетичного організму робота, в якого вміщено мозок Хела Рівса, і їх функціональні особливості. Потім потяглися нестерпні години звикання до нового стану. Хел-робот вчився ходити, виконувати різні операції, а над усіма його діями, розумовими і механічними, тяжіла одна думка — він не людина, він — машина. Це пригнічувало, заважало вільно виконувати завдання, які ставились перед ним, ця думка розривала його свідомість, доводячи до безпросвітного трансу. Соммер втішав, заспокоював Хела, весь час наголошував на тимчасовості такої ситуації: “Хел, після Юпітера ти знову станеш таким, як і всі, повір мені. Доктор Стайнер зробить усе, що від нього залежить”.

Потім був політ, був Юпітер, пекельна праця на цьому позбавленому життя гіганті, захоплення і розчарування, радість від проникнення в такий таємничий і далекий світ і нелюдський біль у мозку від усвідомлення своєї неповноцінності. Далі — повернення на Землю і надія.

Джек Мантаро сердиться. Чого хоче від нього Соммер у такий пізній час? Робота давно закінчена, Джек вдома. Після ванни, закуривши улюблену сигару, він всівся біля телевізора, аж тут раптом дзвінок: “Джек, негайно приїжджай в лабораторію. Не гайся”.

Машина розмірено біжить рожевуватим шосе. Сонце закотилося за обрамлену золотим кругом хмару, що розтяглася казковим островом над самим горизонтом. Пролітають по обочинах густо насаджені дерева. Вітер, вриваючись у спущене вікно до машини, вихором крутить волосся. “Пропав вечір”, — Джек різко смикає руль на повороті.

Сіра масивна будівля лабораторії, обнесена з усіх боків глухим муром, напливає якось одразу, заповнюючи собою весь простір зайнятої ділянки. Основний в’їзд з прохідною будкою. Джек Мантаро різко гальмує, і машина, накотившись усією масою, спиняється, ледь не стукнувшись бампером у товсті ґратчасті ворота.