Пульс безконечності
Шрифт:
— Гей, Хосе! — кричить він у бік вілли. — Неси ще!
— Зараз, зараз, сеньйоре! — відлунює звідкись голос лакея.
— Давай скупаємося, Карле, треба збадьоритися. Сонце вже височенько, вода в бухті прогрілась, — по-дружньому штовхає Соммер Стайнера.
— Та чомусь не хочеться. Мабуть, іди сам.
— Твоя воля. А я сполоснуся.
Соммер стягує шорти, шпурляє їх на кущ. Вузькуваті плавки сповзають під навислий мохнатий живіт.
— Та не попадися на обід акулам, — байдуже застерігає Стайнер.
— Ха-ха! Я тут кожен дюйм знаю, — сміється Соммер і, розмахуючи руками, бреде до води.
Стайнер наливає собі склянку щойно поданого мексіканцем холодного пива.
— Ух, блаженство! — викрикує Соммер з води, розбризкуючи хвилі.
Розмашисто загрібаючи руками, він пливе у відкритий
— Карл! Не втрачай щасливих… — кричить Соммер і раптом відчуває сильний ривок за ліву ногу.
Поринаючи з головою і захлинаючись, бачить, як схоплюється з-за столика Стайнер. Руки Соммера в паніці злітають вгору, безпорадно загрібаючи повітря, він хоче закричати, але вода ще сильніше душить його. Щось хапає за другу ногу, він смикає нею, намагаючись вирватися, але тільки вдаряється об щось тверде. Далі Соммер відчуває, що хтось, наче в лещатах, затискає його обидві ноги і тягне на глибину. Жах і відчай вриваються в серце. В легені вже набралося трохи води. Конвульсивно звиваючись, Соммер з останніх сил намагається вирватись, виряченими очима шукаючи причину свого крахового стану. Він пронизує божевільним поглядом прозору масу, освітлену промінням сонця, і з горла вивергається страшний, здавлений крик-булькання: Соммер бачить перед собою Хела Рівса, який, переборюючи опір води, тягне його в глиб океану. Фотоелементи Хела-робота напружено блимають, а руки, ці металеві клешні, стискають намертво.
…Коли Соммер вже не виявляв ніяких ознак життя, Хел Рівс зупинився і розтиснув пальці. Безвольне тіло, похитуючись, почало осідати на дно. Довкола, над головою, скрізь — мовчазний океан, безшумно підпливають рибки. Та раптом Хел Рівс фіксує, що від берега по воді рухається якийсь предмет. Човен. Раз за разом з’являються з обох боків темні кола від ударів весел. Трохи наблизившись, човен зупиняється, вода біля нього очистилася, і, наче крізь райдужну призму, Хел Рівс бачить, як над бортом човна схилилася людська голова. В сонячному освітленні навіть по обрисах він упізнав цю голову, що не раз схилялась над ним ще там, у лабораторії. “Другий!” — і застигле металеве тіло різко спружинює, сильний поштовх несе його в напрямку човна. Ще й ще дужі помахи рук і ніг — і легкий човник з тріском перекидається догори дном, Стайнер, щось викрикнувши, летить сторч головою у воду. Він був настільки переляканий, що, пірнувши в океанську глибінь, враз захлинувся. Метушливі рухи ніг і рук не тягли його тіло на поверхню, а крутили в різні боки; Стайнер, здається, намагався кричати, але тільки очі вилазили з орбіт. Та, ніби від раптового внутрішнього удару, його тіло стрепенулося і повисло у воді, коли погляд натрапив на постать робота. “Цього страх розірвав”, — промайнула думка у Хела Рівса. Раптом неподалік, з боку відкритого океану, з’являється тінь, за нею друга. Акули. Інстинктивно Хел Рівс подається назад, але іронічна думка просвітлює мозок — метал не пожива для акул. Вдалині, де залишився труп Соммера, бурунами скипала вода, шаленів клубок хижих риб. Удар, і тіло Стайнера, перекидаючись, летить убік, поблиск черева великої акули — останнє, що фіксує довкола себе Хел Рівс. Він повертається і йде в глиб океану. Важкі ступні його збивають хмарки намулу, чіпляються за водорості. Звідти, з безодні, наповзає морок. У мозку Хела Рівса гупає невидимий молот. Батареї… Він піднімає вгору свої фотоелементи. Десь там небо, земна твердь, життя… Тут — океанська безодня, безвихідь. Атрибути маленької Землі і нескінченність Всесвіту. Секунди часу і вічність. Рука Хела Рівса механічно піднімається до грудей, вириває кришку на лючку, і сталеві пальці впираються в круглий предмет. До світла фотоелементів-очей підпливає маленька, незвичайної краси рибинка. Хел Рівс вириває з грудей батарею, і рибка, злякавшись різкого руху незрозумілої істоти, стрілою зникає у зеленувато-темній воді…
Квітка лотоса
Крізь вузькі прорізи кам’яних очей Будда холодно дивився на Гомбо. Скількох довелось йому бачити за сотні років свого владарювання тут, у захованому від світу дацані, старовинному монастирі, куди не ступала і ніколи не ступить нога непосвяченого. Ліку їм немає. В усі віки тисячі лам і їхніх учнів, хувараків, присвячували своє життя тому, щоб проникнути у вищу таїну, але так і не змогли піднятися до її вершин, де володарює він, Будда.
Тепер ще один утаємничений — Гомбо, хуварак грізного Цзамбо-лами, якого бояться всі в дацані. Коли Цзамбо-лама дізнається про таємні наміри молодого хуварака — лихо тому. Та Гомбо завзятий і безстрашний. Відчуваючи свою бентежність перед учителем, він усе ж сміливо вривався у світ перевтілень, сягаючи своїми проникливими думами, своїми дхармами, духу Будди.
У кам’яних очах Всевишнього потонула таїна. Чи спроможна людина осягнути її?
“Ом мані падме хум, ом мані падме хум…” — шепочуть губи Гомбо слова основної мантри. Будда незворушний і мовчазний. Сутінки й тиша заповнюють келію своєю безформною і невловимою плоттю. “О великий будда Шак’ямуні! Відкрий переді мною свої очі, в яких вічно розквітає лотос всепізнання! Ом мані падме хум…”
Кволий вогник свічки здригнувся і відхилився. Кам’яний Будда важкою тінню захитався по розписаних різцем і часом стінах. Гомбо завмирає у цілковитому відчуженні від усього, що оточує його. Лише губи й далі ледь помітно ворушаться, промовляючи заклинання, а численні дхарми свідомості вже починають набирати в голосі свого шаленого, запаморочливого розгону. Вони крутяться щодалі швидше і швидше, намагаючись здолати бар’єр і вирватися з пут плоті.
Крізь заплющені повіки Гомбо бачить Будду. Будда затуляється від нього червоними, зеленими, жовтими кругами-щитами. Він не бажає дарувати Гомбо свою квітку лотоса. “Ом мані падме хум…” Шалений вир переростає в суцільне колесо із світла й енергії. Холодні щілини на пласкому обличчі Будди розширюються від подиву. З них іскрами вириваються частки таїни і відразу ж злітають у вишину, до небес, до зірок. За ними легко, в рожево-міражному оповитку, здіймається свідомість Гомбо, ні, не свідомість, а сам Гомбо, все його єство, вміщене в прозору кулю, названу нірваною.
Ось він здіймається над собою, бачить внизу самого себе, що схилився перед враженим Буддою. Він беззаперечно відчуває, що справжній Гомбо — це той, що летить слідом за частками таїни Будди, а там, внизу, — позбавлена відчуттів оболонка з плоті, крові й кісток. А іскри несуть його все вище й вище. Внизу вже видно весь дацан, ного будівлі, заховані у вузькій ущелині між горами-велетами. Гори віддаляються, маліють, перетворюються на хвилясті гострі смужки-хребти. Звідкілясь випливає місто з великим дацаном у центрі, високі, прямовисні мури якого надійно захищають його від ока непосвячених.
“Та це ж Потала — головний дацан Лхаси!” Гомбо ніколи не був там, але багато чув про нього від Цзамбо-лами. Але й той незабаром зникає з поля зору, перетворюючись спочатку у невиразну пляму, потім у цятку і враз пропадає геть з поля зору.
Іскри Будди несуть Гомбо далі. Попереду кругом спалахують яскраві зорі, а внизу, позаду, швидко віддаляється прекрасна осяйна куля, стаючи все меншою і меншою, ніби тане під промінням сонця, що зависло вдалині.
“Куди ж поділась земна твердь? Де я? Якщо це небо, то де ж земля? Якщо це рай, то чому не зустрічає мене господар його Амітаба? Якщо це пекло, то де ж чудовисько Мангус зі своїми злими ассуріями?”
Все зникло, тільки зорі шалено скачуть у темряві. Гомбо мчить все далі, вперед. Потім приходить заспокоєння. Йому добре, як ніколи. Він невагомий, безтілесний, але він існує і мислить. І вже не летить кудись, як спочатку, а стоїть чи висить, немає ніякого руху, немає часу, є тільки він, Гомбо, і зорі, які мерехтять сяйливими смугами, ніби вогники на священному колесі свята цама.
Та ось попереду з’являється світла цятка, вона напливає, розширюється, окреслює диск, велетенський, з ореолом. Яскравий диск навально насувається, поглинаючи і темряву, і Гомбо.