Пульс безконечності
Шрифт:
Ноалі мовчав. Важко було ось так відразу сказати правду.
— Що-небудь серйозне?
— Так, — нарешті глухо промовив він — Уся система Каріатиди знаходиться в Чорному Коконі. — 3 облич мешканців станції Ноалі зрозумів, що їм це анічогісінько не говорить. — Це означає, — продовжив він, — що ми, можливо, на все життя відрізані від усього світу. Це також означає, що Сніжана зосталася без звичайної води…
Погляд чоловіка в блакитному комбінезоні раптом ковзнув за спину Ноалі.
— Пробачте, — перервав він, — це все?
Ноалі озирнувся. Позад нього стояла демонтажна бригада спецпризначення в повному складі.
— Так, усе.
— Вчора вранці ми відправили в академмістечко “стрибунець”. Ви не зустрілись із ним?
— Ні, — обличчя Ноалі спохмурніло. — Яреку, — попросив він, — перевір-но аерозйомку.
Ярек мовчки кивнув і поліз у “махаон”. Аерозйомка велася впродовж всього польоту, щоб легше було знайти шлях назад. Ярек репродукував малий екран і почав швидко прокручувати плівку в зворотному напрямі. Приблизно в півтора тисячах кілометрів від бази він побачив те, що шукав. Прокрутив плівку ще раз і включив пряме відтворення.
Під “махаоном” повільно пропливали снігові бархани, і раптом з-за одного з них, прямо по курсу, виплигнув “стрибунець” і застиг на його вершині. З нього вибігли люди і замахали руками. А “махаон”, байдуже ковзнувши по них тінню, поплив далі. На довершення замикаюча машина вистрілила вішку-маяк і мало не поцілила в “стрибунця”.
— Та-ак, — повільно проказав хтось позаду.
Ярек рвучко обернувся. За його спиною стояв той самий високий чоловік зі зморшкуватим обличчям. Очі його дивились відверто несхвально.
— Вахта була важкою? — спитав він.
Ярек відчув, що від сорому мимоволі червоніє.
— Їх треба забрати.
— Заберемо, — насилу видушив із себе Ярек. — Розвантажимось, і я полечу.
Косташен сидів на снігу, по-турецьки підклавши під себе ноги, і пригорщами бездумно пересипав перед собою сніг. Дивовижна білизна снігу вражала. В його одвічній чистоті було щось неприродне й бутафорське. На Землі таким сніг буває лише в перший момент, потім він сірішає, швидко щільнішає, тане, стає ніздрюватим, і його вмить прибирають електродвірники. І знову тротуар чистий та сухий. А такий сніг… Нехай білий, рипучий, майже як справжній, але теплий, він погано тримається в грудках, як піносилікетові крихти, — такого снігу не буває. Такого снігу просто не може бути.
Косташен з огидою відкинув сніг убік, обтрусив долоні й підвівся. Уся в райдужних розводах, Каріатида поважно сідала за обрій, попереду — глуха, беззоряна ніч. Одаму стало тоскно. Він озирнувся. Містечко ледве визирало з-за снігових барханів, і різнобарв’я його будиночків здавалося міражем. Повертатись до міста було страшно, але лишатися наодинці з пустелею вночі було ще страшніше. Хотілося, щоб усе це: і пустеля, і ніч, і містечко — насправді виявилось міражем, а він сам опинився далеко звідси, найкраще вдома, на Землі. Косташен пересилив себе і ступнув у напрямі будинків. За весь час перебування на Сніжані він майже не спав. Крелофонію закинув, чого з ним не траплялося ніколи, цілі ночі просиджував у своєму номері, прискіпливо випитуючи в інформатора причини й можливі наслідки цієї дикої нісенітниці, що сталася на Сніжані, а вдень вирушав у пустелю, подалі від міста, від людей, від їхніх незрозумілих та чужих йому вчинків, і сидів тут, спустошений, відчужений, без жодних думок, до самого вечора, поки сутінки не заганяли його знову в містечко, в готель, в його номер — як у пастку, де він знову гарячково починав шукати вихід, якого не було…
У містечко Косташен увійшов, коли сутеніло. На вулицях було порожньо. Нанесений вітром сніг із пустелі рівним шаром лежав на тротуарі, уже тиждень його ніхто не прибирав — економили енергію, і кібердвірники були без роботи. Посередині вулиці виднілася ледь припорошена снігом утоптана стежка, і Косташен швидко закрокував по ній. Добре, що на вулиці нікого не було, — йому ні з ким не хотілося зустрічатися. Він уже підходив до готелю й сподівався, що це йому вдалося, але нараз із провулка назустріч йому вийшов перехожий. Одам нахилив голову, хотів швидше пройти мимо, та щось дивне в перехожому привернуло його увагу. Був він якийсь горбатий, величезний, крокував швидко, притискаючи до грудей ліву руку. Підійшовши ближче, Одам зрозумів, чому цей чоловік здавався таким величезним та горбатим: на ньому була широка кошлата доха, а йшов він настовбурчившись, ніби потерпаючи від холоду. Ліва рука в нього була разів у два товща за праву, і спершу Косташену видалося, ніби той Щось несе, та зблизька стало помітно, що рука просто обгорнута бинтами. Обличчя в перехожого було червоним, а з рота виривалась пара. Коли він пройшов мимо, на Косташена війнуло жаром.
Косташен мимоволі відсахнувся. Іноваріант! Злякано подивився вслід перехожому і відчув, як страх крижаними руками стиснув його в своїх обіймах. Такими ми будемо…
Залишок шляху до готелю майже пробіг. За час своїх нічних пильнувань Косташен багато про що взнав з того, від чого ховався у шкаралупі своєї крелофонії. Дізнався, що тривалість існування Чорних Коконів не встановлено, за деякими гіпотезами вони з’являються й зникають від пульсації до пульсації, а за деякими — можуть існувати мало не вічність. Він дізнався, що акватрансформація, яка здійснюється на основі статусграм Комітету статусу людини, хоча й гарантує життя та здоровий глузд, повністю практично ніколи не відбувається. Особливо це позначається на кінцівках і пальцях. Дізнався нарешті, що Комітет статусу людини займається зовсім не охороною здоров’я, як він вважав досі, а збереженням та стабілізацією виду гомо сапіенс, виключаючи та виправляючи всілякі мутації людського організму, пов’язані з виходом людини у Простір. Він дізнався, що створення подібного Комітету було викликане необхідністю ще на початку освоєння Простору, коли повернення людини на Землю після її тривалого перебування в космосі часто закінчувалося трагедією. Він дізнався, що іноваріанти (мутанти, нащадки тих людей, які не змогли повернутись на Землю й мусили залишитись у Просторі ще до виникнення Комітету статусу людини) існують і досі. На жаль, докладна інформація надавалася лише з дозволу Комітету, але й цих куцих відомостей було досить, щоб запалена уява намалювала ту бездонну прірву, в яку він може потрапити тут, на Сніжані. Прірву, яка відокремить його від людства назавжди.
Косташен забіг у готель, буквально увірвався в свій номер і — застиг від несподіванки.
Його чекали. У кріслах посеред кімнати сиділи троє. При його появі підвелися. В однакових сірих комбінезонах, вони здавались безликими, хоча мозок Косташена машинально відзначив, що всі троє молоді і двоє з них — жінки.
— Ода… Ми до тебе, — мовила одна з жінок, і Косташен із подивом упізнав у ній Брітту.
Комбінезон дивовижно змінив її, зробив чужою, незнайомою, сніжанською, немов усе своє життя вона прожила тут.
Одам перевів погляд на інших — цих він не знав.
— Здрастуйте, Косташен, — сказав хлопець.
Дівчина доброзичливо кивнула.
Косташен не відповів. Нервово пройшовся по кімнаті, скоса поглянув на непроханих гостей і роздратовано запитав:
— Чим зобов’язаний?
Хлопець із дівчиною збентежено перезирнулися.
— Ода… Вислухай нас, — спробувала було пом’якшити різкість Косташена Брітта.
— Чим зобов’язаний? — підвищив голос Косташен.
— Ми прийшли, щоб допомогти вам розібратись у становищі, яке склалося зараз на Сніжані, — просто сказав хлопець.
— Розібратись? — жовчно перепитав Косташен. — І це через тиждень після того, як ми опинились у Чорному Коконі? Довгенько ж ви збиралися!
Хлопець почервонів, але очі не опустив.
— Тут ми винні, — прямо відказав він. — Останнім часом було дуже багато клопотів… Але зараз ми готові відповісти на всі ваші запитання.
— На всі? Тоді скажіть, коли я зможу нарешті повернутися на Землю?
— Боюся, що ніколи, — холодно мовив хлопець.
Ніколи… Косташен зблід. Ось і вимовлено це слово.