Пульс безконечності
Шрифт:
Краще б уже нічого не казав. Теж мені, знайшовся!
Дівчина зітхнула й похитала головою. Очі її згасли.
— Холодно, — мерзлякувато повела плечима. — Як тебе звати?
— Павло.
— Павло… — спроквола мовила вона і здивовано підняла вії. — Не розумію. Що означає твоє ім’я?
— Не знаю, — чесно зізнався Сажин.
— Не знаєш? — страшенно здивувалася вона. — Ну… а чим ти займаєшся? Хто ти такий?
— У даному випадку, по-моєму, я блазень гороховий.
— Гороховий… — із сумнівом мовила вона. — Неправда. Я всіх Горошків знаю. Ти мене обманюєш.
“Ні, — подумав
— В такому разі дозвольте відрекомендуватися, — він церемонно вклонився. — Павло Сажин, гляціолог.
— Сажин? — повторила вона. — Так ось ти хто… — Вона провела рукою по землі і розтерла між пальців попіл, що прилип до них. — Значить, усе це твоє? — Вона обвела поглядом уламки астробота.
— Значить, моє, -зітхнув Павло. — А як тебе звати?
— Квіта, — вона трохи відсунулась і погладила щось поряд із собою на землі.
І тут Павло побачив малесенький непоказний кущик, що якимось дивом пробився тут, на місці катастрофи, а може, саме завдяки їй, з-під землі. Йому навіть здалося, що він усіма своїми листочками і крихітною голівкою тягнеться до тепла її руки.
— Ого! — мимоволі вихопилось у Павла.
Він присів навпочіпки, щоб покраще роздивитися цей життєлюбний кущик. І заціпенів. Він тільки зараз помітив, що дівчина боса.
Павло ковтнув слину і насилу відірвав погляд від її вимазаних сажею, із прилиплими до них грудочками вологої землі, ступнів ніг. Він ніби заново побачив її. Звичайна, земна дівчина, трошки кирпата, з важкими темно-рудими косами. Її довге червоне плаття, схоже на хітон, дивно фосфоресціювало. А на плечі було накинуто його доху— він упізнав її, незважаючи на розірвану полу та величезні підпалини.
— Хто… Хто ти?..
— Хто? — здивувалась вона. — Квіта. Я тут живу.
— …тут живу… — Павло сів. “А так, де ж іще? Не прилетіла ж вона зі мною”, — якось в’яло подумав він.
— Холодно, — зіщулилась дівчина. — Зроби що-небудь, ти ж бо Сажин…
Сажин, Сажин… Чому вона так виділяє його прізвище? Він зустрівся з її поглядом і встав. Певна річ, треба щось робити.
На його подив, незважаючи на те, що астробот розбився вщент, серед уламків було розкидано величезну кількість пластикових коробок і туб зі свіжою їжею, розплющених, закіптявлених, подертих, проте траплялися й цілі — з того продовольства, що він віз на базу (продукція польових синтезаторів не така вже велика радість для людей на чужій планеті, а власних оранжерей тут поки що не було), — а також різний мотлох із вантажного відсіку. Мабуть, з таким запасом тут можна було спокійнісінько зимувати, коли б зима на Сніговій Королеві не тривала вісімдесят років. Павло взяв навздогад дві туби, начебто із соком, потім йому на очі потрапив светр, без рукава, з великою, завбільшки з кулак, діркою, пропаленою на спині. Він загорнув туби в светр, підхопив каністру і повернувся назад. Коли підходив до дівчини, одна з туб вислизнула крізь дірку в светрі.
— Ой! — вигукнула дівчина й підхопила її над самісіньким кущиком. — Навіщо ти так… — мовила докірливо.
Павло промовчав. Він скинув із себе куртку, котім стягнув через голову свій светр і поклав їй на коліна.
— Одягайся, — сказав він і почав одягати светр без рукава.
Дівчина пирснула. Що ж, збоку це, мабуть, смішно, хоча й до біса холодно. Він знову вдягнув куртку, застебнувся, потім сів на землю й почав роззуватися.
— А взуття ми поділимо, — сказав він. — Тобі — унти, а мені— вовняні шкарпетки… Ти чому не вдягаєшся?
Дівчина сумно похитала головою.
— Мені не можна. Та я й не зігріюсь так. І не роззувайся. Взуватись мені теж не можна. Хіба що трохи зігріти ноги. — Вона обгорнула ноги светром Павла.
Павло мовчки поставив унти поряд з нею і почав споруджувати із уламків внутрішньої обшивки бота щось схоже на: вогнище.
— Взуйся, — несміливо запропонувала Квіта, але він навіть не повернув голови до неї.
Сажин хлюпнув у вогнище спирту й підпалив його, — єдине, що могло ще тут горіти. Потім відкрив одну з туб із соком і простягнув її дівчині. Вона відковтнула один раз, слабко всміхнулася й повернула тубу назад:
— Спасибі…
— Пий. Чого-чого, а цього добра нам вистачить.
— Ні, — похитала вона головою, — мені чомусь не хочеться.
Павло допив сік і налив у тубу з каністри.
— Випий, — запропонував. — Це добре зігріває.
Дівчина обережно понюхала, занурила в спирт мізинець і здригнулась.
— Хіба це можна пити? — мовила злякано.
— Навіть треба, — підбадьорив її Павло. — Пий.
— Ні, — рішуче сказала дівчина і хотіла було вихлюпнути спирт на землю, та Павло спіймав її руку і перехилив у себе спирт.
— Ой! — злякано вигукнула Квіта.
Спирт умить розтікся по підборіддю, висушуючи шкіру. Павло втерся і, швидко відкривши другу тубу із соком, зробив кілька ковтків.
— Ось так, — сказав він і простягнув до вогню ноги, які вже встигли замерзнути.
— Ні, — знову тихо повторила Квіта і сіла зручніше.
Кілька хвилин вони мовчали, потім вона несміливо запропонувала:
— Слухай-но, тобі ж холодно! Залазь до мені під доху, місця вистачить, та й тепліше удвох…
Павло не примусив себе вмовляти, заліз під доху і обійняв дівчину за плечі.
— Нічого, — намагався підбадьорити її, — найбільше через два дні нас знайдуть, і вже тоді на станції ми зігріємося по-справжньому.
Дівчина лише похитала головою.
Так вони й зустріли ранок. Маленьке сонце вистрибнуло з-за обрію і почало швидко підніматися по небосхилу. Але й воно не принесло дівчині радості. Спочатку вона стрепенулась, та відразу ж і знітилася.
— Зима, — зітхнула.
І тут Павло помітив, що пуп’янок квітки розкрився й тягнеться до сонця червоними пелюстками.
— Поглянь-но! А квіточка твоя розквітла!
Дівчина всміхнулась і обережно погладила квітку.
— Радість ти моя, — тихо сказала. — Помилились ми з тобою. Навіщо так рано прокинулись?
Сажин лише тепер почав дещо розуміти.
Разом із сонцем піднявся вітер. Він загасив імпровізоване вогнище і вмить виморозив землю в ямі, покривши її тонкою кіркою криги.
— Ну от і все, — вимовила дівчина холодними неслухняними губами. — Скоро тут усе замете…
Павло щільніше загорнув доху і міцно обійняв дівчину; вона зовсім, задубіла.