Пульс безконечності
Шрифт:
— Іржику, — покликав мене Нордвік, витягаючи із нутрощів комп’ютера якісь довгі білясті, схожі на макарони шнури з прозорими присосками на кінцях, — переключи, будь-ласка, час сюди, в рубку.
“Звідки він знає моє ім’я? — ошелешено подумав я. — На причалі назвав мене “цей”, а ще “баласт”… Я невпевнено, чіпляючись за предмети, що траплялися на моєму шляху, проплив до пульта керування і, пришвартувавшись до пілотського крісла, з’єднався з Владиком.
У нашому розпорядженні лишалося двадцять три хвилини. Точніше, не в нашому, а в розпорядженні Нордвіка, тому що тільки він знав, що потрібно робити.
Раптом увімкнувся внутрішній зв’язок, і дівочий голос, мабуть стюардеси, мовив:
— Капітане, пасажири скаржаться на невагомість…
— До біса! — гарикнув Нордвік. — Нехай потерплять півгодини!
Блідий капітан безгучно зіпав ротом.
— Де у вас можна поголитися? — несподівано звернувся до нього Нордвік.
— Поголитися?! — капітан очманіло втупився у нього.
— Так, поголитися, — роздратовано повторив Нордвік.
— У душовій…
— Депілат там є?
Вкрай збентежений хлопчисько-капітан лише кивнув, і Нордвік швидко покрокував у душову.
В цей час на екрані зв’язку замість Владика виник Шеланов.
— Де Нордвік? — спитав він.
— Здається, пішов голитися, — відповів я.
— Що?!
Я стенув плечима.
— Пішов голитися, кажу. Принаймні він шукав місце, де можна поголитися.
Шеланов дивився на мене так, ніби хотів перевірити, чи не з’їхав я з глузду.
— Чим ви там займаєтесь?
— Не знаю, — відверто признався я.
— А де капітан “Градієнта”?
— Тут.
— Давай його сюди!
Я повернувся. Капітан “Градієнта” висів коло тамбура, тримаючись за поручень.
— Вас кличуть, — холодно сказав я.
Він нарешті одірвався від поручня і став так само невпевнено, як перед цим я, пробиратись до пульта.
— Я слухаю, — мовив він, діставшись до крісла пілота.
— Хто — я? — присадив його Шеланов. — Доповідайте по формі.
Тримаючись за спинку крісла, капітан “Градієнта” випростався.
— Капітан вантажно-пасажирського лайнера “Градієнт”, пілот другого класу Чеслав Шеман на зв’язку, — відрапортував він.
Вперше я не почув у його голосі розгублених інтонацій.
— Отак воно краще, — кивнув Шеланов. — Начальник науково-дослідної станції “Проект Сандалуз-ІІ” Руслан Шеланов. Доповідайте, яких заходів уживаєте.
Чеслав Шеман знову розгублено глянув на мене, ніби чекав підказки.
— Я не одержував жодних вказівок…
В цей час у мене за спиною пролунав цокіт магнітних підошов, і я озирнувся. Із закутаною рушником головою з душової повертався Нордвік. Старанно розтираючи голову, він відсунув мене від крісла, сів і зняв рушник. Я обімлів. Від його буйної чуприни не лишилося й сліду. Голий череп соромливо рожевів, як це буває після депілату, а по ньому зміївся потворний глибокий шрам, ховаючись за відстовбурченим вухом.
— У мене нема часу вводити всіх у курс справи, — сказав Нордвік.
Я мимоволі кинув погляд на таймер. Сімнадцять чотирнадцять.
— Повідом про те, що сталося, в патрульно-рятувальну службу, — продовжував Нордвік. — І виклич мій крейсер. Може статися, що йому доведеться тут попрацювати…
— Уже викликали.
— Чудово. Тепер далі. Я вимкнув блокування системи запуску двигунів лайнера і спробую вивести двигуни на режим прямим нейрокеруванням. Цілком можливо, що я їх спалю, та дві хвилини вони працюватимуть на повну потужність. Твоє завдання: коли я буду готовий, вистрілиш в Око з катапульти… Адже ти казав, що діафрагма після обстрілу закривається на дві з половиною хвилини?
— Так… — Шеланов затнувся, — але… мені нічим стріляти…
— Що значить — нічим? — сторопів Нордвік.
— У катапульті немає робочої речовини.
— А той астероїд, котрий ви щойно притягли?!
— Навіть якби він зміг поміститись у катапульту, мені його нічим туди заштовхати! — зітхнув Шеланов.
Вперше я побачив Нордвіка розгубленим. На станції нашій було всього два боти. Та один, із Банконі, зараз невідомо де дрейфував зі спаленим двигуном, а другий був тут. Неприємний холодок пробіг по моїй спині. Схоже було, що захоплені погляди дівчат можуть ніколи вже не торкнутися моїх шевронів. Які лишень дурниці не лізуть у голову!
Але Нордвік швидко отямився. Чи то в нього був у запасі ще один варіант, чи то голова його в цій ситуації працювала швидко і чітко, як комп’ютер?..
— Тоді не заважай, — жорстко сказав він Шеланову і вимкнув зовнішній зв’язок.
Повернувся до капітана “Градієнта”, пильно поглянув на нього.
— Отже, так, синку, — тихо мовив він. — Із зачіскою тобі доведеться розпрощатися… Запустиш двигуни ти. Сподіваюсь, не забув, що таке пряме нейрокерування?
Чеслав Шеман зіщулився.
— Ні… — прошепотів він.
— Що значить — ні? Не забув чи зачіски шкода?
Нордвік глянув на таймер. Я теж. Лишалося тринадцять хвилин.
— Я не зможу…
— Не зможу? — очі Нордвіка звузилися. — Ану, марш у душову!
— Я не зможу… — забелькотів Чеслав Шеман. — Коли ми в інституті складали заліки з нейрокерування, я насилу вкладався в три хвилини…
Нордвік аж підскочив.
— Дідько б тебе взяв! — вилаявся він і, різко повернувшись до пульта, увімкнув селектор внутрішнього зв’язку.
— Увага по всьому кораблю! — Нордвік намагався говорити спокійно. — Прошу пасажирів, які мають права пілотів, відгукнутися. На відгук — одна хвилина. Повторюю: одна хвилина.
Секунд через п’ятнадцять пролунав чийсь голос:
— Мікробіолог Бахташ Тарма. Двісті шоста каюта. Маю аматорські права…
— Дякую, не треба. Прошу відгукуватись пілотів не нижче першого класу.
Хвилина минула в напруженому чеканні. Більше відгуки не надходили. Нордвік почекав ще зайвих десять секунд і повернувся до Чеслава. На обличчі Нордвіка була суміш люті й страждання;
— Тоді… — прохрипів він, — на боті підеш ти. Твоє завдання — за моїм наказом… спрямувати бот… у супермасу…