Пульс безконечності
Шрифт:
Владик усміхнувся і випростався.
— Ну от, між нами уже виникло взаєморозуміння. А може, ти сам підеш зі мною?
— Підеш зі мною, — відказав звір.
— Та ну? — гмукнув Владик і на мить уявив собі, що було б, якби вони насправді помінялися ролями.
— Будь розумником і почекай мене тут, — попросив Владик.
— Тут, — згодився звір.
— Тоді до зустрічі, — Владик на прощання махнув Каштану рукою і швидко попрямував із лісу до корабля.
— До зустрічі, — мовив Каштан і на всіх своїх шістьох лапах задріботів за ним.
Так вони й увійшли на корабель — попереду Владик, а за ним звір, човгаючи лапами по пластиковій підлозі. Із вольєра з пересмішницею назустріч їм вискочила Оленка Лукашова.
— Ой! — сплеснула вона руками. — Кого це ти ще до нас привів?
— Я? Привів? — Владик озирнувся і зробив великі очі: — Оленятко, ти тільки поглянь, що це за чудо таке в чемодані!
— Не мороч голови, — відмахнулася від нього Оленка. — А мітку йому хто почепив?
— Еге ж, — зітхнув Владик, — це, мабуть, мій недогляд. — Він нахилився; і зняв із колючок кільце-пеленг.
— Недогляд, — сумно підтвердив Каштан.
— А, так ви іще й змовились!
— Змовились…
— До речі, Владлене Аркадійовичу, — Оленка взялася в боки, — ви не могли б мені сказати, хто навчає перєг смітницю анекдотам?
Владик невинно закліпав очима і спорудив на обличчі неймовірно здивовану міну.
— Анекдотам? — зацікавився Каштан.
— Саме так! Між іншим, вона розповідає їх вашим голосом.
— Знаєш, Оленятко, — відразу ж заквапився Владик, — у мене кисень, здається, от-от закінчиться… До речі, куди влаштувати це чудо?
Оленка мовчки вказала йому на сусідню вольєру,
— Прошу вас, — гостинно прочинив Владик, проворі дверцята.
І хоча Каштан слухняно підкорився, Владик, щоб трошки подратувати Оленку, легенько копнув його ногою.
— Ти що; хіба ж так можна? — обурилась Оленка.
— Хіба ж так можна? — образився Каштан.
— Та подумай лишень, Оленятко, може, для нього це найкраще, найприємніше дружнє привітання!
— Дружнє привітання… — із ваганням у голосі пробурмотів Каштан із вольєри.
Наступного дня, відразу ж після старту корабля з Раймонди, Оленка вирушила у відсік, де містився звіринець: Треба було перевірити самопочуття звірів після старту, нагодувати їх, вичистити і прибрати у вольєрах. Та й, щиро кажучи, праця із звірами Раймонди, чудовими імітаторами людських голосів, приносила Оленці неабияку втіху.
У перехідному тамбурі вона вдягла кисневу маску, перевірила запас кисню і ввійшла до відсіку. Біля самих дверей її чекав Каштан.
— Здрастуй, — здивувалась Оленка.
— Здрастуй, — привітався Каштан.
— Утік із вольєри, — удавано сердито констатувала Оленка. — Мабуть, їсти хочеш?
— Їсти, — охоче згодився Каштан.
Вони пройшли до оранжереї, і тут усе й почалося. Що тільки не пропонувала Оленка Каштанові, той від усього відмовлявся. Синтетичне м’ясо теж їсти не став.
Оленка занепокоїлась.
— Чого ж ти не їси нічого, га? Ніщо не подобається? І що ж мені тепер з тобою робити? Може, ти сам скажеш, чим тебе годувати?
Каштан винувато переступив з ноги на ногу.
— Не знаєш? От і я не знаю. Ну, гаразд, ходімо тоді спочатку нагодуємо звірів, а потім уже вирішуватимемо що-небудь із тобою.
— Ходімо, — погодився Каштан.
Оленка аж здригнулася.
— Ти що, Каштанчику, умієш розмовляти?
— Розмовляти? — невимовно здивувався Каштан.
— Гаразд, ходімо, коли вже ти пропонуєш, — усміхнулась Оленка і легенько поплескала його по колючому панциру.
Спершу вони навідалися до драконспша, котрий був не в злагоді із фонетикою і перекручував слова у шиплячий спосіб.
— Здрастуй, — сказала йому Оленка. — Як ми себе почуваємо? Нормально?
— Шташтуй, — прошипів драконспш, але далі продовжувати Оленчину тираду не став, бо заходився коло запропонованого йому обіду.
Каштан до вольєри не заходив і тупцяв біля самого входу, заважаючи кібердвірникам, які сновигали туди й сюди. Коли у вольєрі було прибрано, Оленка залишила драконспша наодинці з обідом, і вони рушили далі. Наступним у них був кудкудакаючий квохч, потім співоча зунзура, і нарешті вони зайшли у вольєру до пересмішниці, величезної жабоподібної потвори. Розуму в неї не було ані на йоту, але запам’ятовувала вона буквально все і мала звичку виголошувати почуте наступного дня.
— Здрастуй, — привіталася з нею Оленка. — Чим сьогодні нас порадує шановний Владлен Аркадійович?
— Діло було так, — мовила пересмішниця Владиковим голосом. — Заходить один тип у ресторан і замовляє собі обід. Кіберофіціант іде, значить, до підсобки і приносить йому…
Оленка знала цей старезний анекдот, проте іншого разу, не сьогодні, вона б обов’язково його дослухала, принаймні з поваги до оцього ходячого магнітофона. Але зараз її думки були зайняті іншим — чим усе ж таки годувати Каштана?
Пересмішниця скінчила розповідати анекдот, трохи помовчала, фальшиво помугикала голосом Владика і повела далі:
— А от іще. В одного магараджі був слон…
— До побачення, — сказала Оленка пересмішниці, випустила із вольєри кібердвірників і зачинила двері.
На обхід вольєрів Оленка витратила близько двох годин. Усі звірі почували себе нормально, ніхто не відмовився від їжі, і тепер єдиною проблемою для Оленки лишився Каштан. Але тут вона вже нічого не могла вигадати. Хіба що поговорити з капітаном…