Пульс безконечності
Шрифт:
Його ніхто не почув. Троє вчених вели запеклу суперечку.
— Та яка різниця, як це назвати! — запально доводив Клоре.
— Найсуттєвіше, що хоча ми й змогли зробити зворотну розгортку картин Полосіна, проте й досі не знаємо принципу, за яким вони створювались! Боюся, що так і не дізнаємось…
— Ви сумніваєтесь у наших методах досліджень?
— Так! Тому що ми звикли розробляти якісь теорії, а тут нічогісінько немає. Порожне місце. У Полосіна було геніальне осяяння, за останні сто років нікому й на думку не спало нічого подібного. А того, хто зміг би нам що-небудь розповісти, — його вже немає.
— А от щодо цього в мене є сумніви! — голосно сказав Тифієв.
Усі замовкли і здивовано повернулися до нього.
— Щодо чого?
— Щодо того, що його вже немає.
У цілковитій тиші Тифієв попрямував до свого портфеля і розстебнув його.
— Перед вами останній твір Антона Віленовича Полосіна, — мовив він, дістаючи картину з портфеля.
Картина була виконана в тій самій манері. На товстому чорному пластику було зображено куточок осінньої тайги. Невеличка галявина з іще зеленою, та вже мерхнучою травою, два кущі барбарису зі стиглими ягодами, а між ними, схилившись над мольбертом, стояв художник. Голова його була повернута до глядачів, і здавалося, що він, весело примружившись, дивиться на нащадків.
Філімонов Євген
ІЛЮЗІОН
Ілюзіон
Повість
І. БАЛАГАН
На всій сорокакілометровій смузі пляжу вирувало життя. Прибережні селища, що розрослися спішно збудованими санаторіями, пансіонатами, таборами, кемпінгами і злилися в одну суцільну лінію, були переповнені відпускниками Многолюддя, здавалося, вже вихлюпнулось через край і перетворилось на мільйоннолику масу, яка верещала, ревла, невпинно щось жувала, пеклася на сонці. Люди весело, з криком хлюпались у хвилях, гамірливо відвойовували ще не займані латки гарячого прибережного піску, щоб очманівши від спеки, знову кинутись у море.
Я відчував непереборце бажання розчинитись у цьому рухливому строкатому натовпі, слухати шум прибою, довити солоні бризки, зануривши ноги у літепло ласкавих хвиль. Та натомість ми з Оленою нудились у довгій черзі, що огинала фанерний барак, до стіни якого було притулено велику афішу: зверху криво написано “ІЛЮЗІОН”, а нижче йшов перелік фільмів у програмі з рекламним описом технічних новинок, застосованих при зйомках. Не люблю я такі видовиська і не розумію масової пристрасті до них. Та особливо неприємно мені було від того, що моя Олена обожнювала подібні розваги й ні за що не погодилася б випустити з рук таку рідкісну для неї нагоду.
— “Ілюзіон!” Допотопна назва! У часи Чапліна так називали кожен другий синематограф.
— А може, вони відроджують традиції?
— Традиції Чапліна? У цьому хліві?
Олена поблажливо глянула на потріскані фанерні щити, на яких ще вгадувався голубий колір. З глибини барака долинали млосні звуки скрипки.
— А що? У цьому є своя екзотика.
— Чого вартий сам добір: “Безумне серце”, “Перше кохання” “Нарцис”!.. Суцільна парфюмерія, — не вгавав я.
— Дурниці! Головне — ефект присутності.
— Я б віддав перевагу ефекту відсутності.
— Тоді йди на пляж. Хто тебе тримає?
Олена відвернулась і рішуче ступила вперед. Поки добралися до столика, за яким юна смаглявка в бікіні, неспішно відривала квитки, ми встигли ще двічі пересваритися. Мовчки вмостились у переповненому бараці. Всередині він був ще непривабливішим, ніж зовні. На передній стіні звисав білий квадрат екрана, під розсохлими бантинами стелі три вентилятори мляво перемішували задушливе повітря. Глядачі дружно рипіли старими дерев’яними стільцями. На помості перед екраном з’явився товстун у чесучевому костюмі і, щомиті витираючи хустинкою лоба, почав щось говорити. Мабуть, його зовсім не обходило, що за гамором текст чути було лише в передніх рядах, бо не вмовкав, час від часу поглипуючи у зім’ятий аркуш паперу.
— Про що він говорить?
— Не розберу. Напевне, загодя вибачається за неякісне зображення і можливі технічні неполадки, — розсміялась Олена.
Потай я заздрю і схиляюся перед оптимістами. А обдарованість Олени у цьому плані була просто неперевершеною. З першого ж дня нашого знайомства я припав до цього джерела невичерпної віри у щасливий кінець у всіх без винятку випадках життя, плекаючи надію, що колись воно стане моїм. Тільки моїм.
Нарешті товстун вимучив свою промову і під мляві оплески зник за дверима. Два напівголі техніки у джинсах, не кваплячись, почепили на стіни якесь причандалля; пошарпані динаміки, софіти і навіщось квадрати фольги. Все було, як я і передбачав: дешевенька балаганщина, на яку, одначе, клює всякий курортник. Так воно й сталося. Застрекотіли проектори, і страшно подряпана кіноплівка почала гнати сентиментальні кадри “Безумного серця”. Синхронного зображення на екрані й фользі не було, а динаміки мелодраматично хрипіли.
Та біс із ним, аби лиш їй догодити!
Я заплющив очі, щоб не дратуватись усіма цими дурницями на екрані. Раптом мені сяйнуло: кіносеанс — це просто ритуал. І річ не в тім, що показують, важливий сам факт показу. Причому ритуал з жертвою, а жертва — це три години нашої відпустки. Зраділий від такого відкриття, я співчутливо потиснув Оленчине зап’ястя. Та, на мій подив, вона різко відсмикнула руку — напевне, ще сердилася за недавню суперечку, а тепер, пересвідчившись, що на екрані справжня халтура, гнівається на мене ще дужче. Жіноча логіка!
Я обачно вирішив, перечекати. Тим часом “Безумне серце” змінилось на “Перше кохання”. Дивитись на безконечні походеньки його головного героя не було сил. А коли на екрані затанцювали титри “Нарциса”, я не витримав.
— Почекаю на тебе біля виходу, — шепнув я Олені.
Вона не відповіла, сиділа, втупившись в екран. Навпомацки, штовхаючи сусідів, наступаючи на чиїсь ноги, я вибрався із залу і пірнув під важку плюшеву запону, яка прикривала двері. Потреби у ній, власне, вже не було, бо надворі геть смерклося. Як швидко промайнув час за цією нісенітницею!
Я запалив сигарету, проганяючи дрож і якусь неясну тривогу. Стояти біля цього фанерного балагана під холодним морським вітром було незатишно. До того ж навколо ні звуку, лише звідкілясь долинала танцювальна музика.
Ні звуку?
Не може бути, щоб у цьому трухлявому сараї була така звукоізоляція. Вісім динаміків можуть розбудити навіть мертвих. А може, стрічка обірвалася?
Напевне, так і є. Я прочинив двері, відхилив запону. Безмовна темінь дихнула холодним, затхлим повітрям. Ніякого шуму апаратури, ніякого відчуття людського натовпу, ніяких запахів. Поснули вони там, чи що? Я зайшов усередину й намацав першого стільця.