Пульс безконечності
Шрифт:
Потрапив я до цієї компанії через безвихідь. Повернутися до Фляка, ясна річ, і мови не могло бути. Хто ж нормальний слухатиме патякання якогось божевільного про те, що він, бачте, ваш нещасний працівник, якому лихі люди поміняли подобу. Експериментатори з “Ілюзіону” все добре виважили. Їх ніхто ніколи не зможе викрити, їм нічого боятися. Мені лишалося тільки одне, — будь-що розшукати їх.
Я найняв кімнату неподалік від вокзалу. Все моє добро — книги, записи, слайди — лишилося в Олени, бо до неї я перебрався зразу ж, коли ми вирішили одружитись. А наша поїздка до моря — то була справжня весільна подорож.
Найбільше, чого бракувало в моєму нинішньому становищі — це хоч трохи розумної, цілеспрямованої енергійної діяльності. Якщо у Фляка робота й здавалася трохи ефемерною, то у Руденка її взагалі не було. Чоловіки тут постійно товклися на східцях, до отупіння пережовуючи старі анекдоти й футбольно-хокейні новини, жінки були зайняті в’язанням, викрійками та інтригами. Затхлий, рутинний світ.
Як же я докотився до такого життя, опинився в цьому болоті?! Зрікся мети, зневірився у мрії. Ні, не “Ілюзіон” змінив мене. Ще з тієї розмови з Оленою у парку я обмірковував відступництво. Цю підленьку думку почав виношувати ще тоді, коли зрозумів: тягар не по мені, я можу зламатися.
…Зимовий вітер люто шмагав мене. Я досі нерішуче стояв біля виходу з магазину. Невже дамся засмоктати баговинню бездумного існування? І вечори в Іваницьких будуть єдиною втіхою серед сірих, нудних днів? Невже я більше нічого не можу, нічого не вартий?
Розбирали злість і розпач. Мабуть, я лайнувся вголос, бо якийсь чоловік, судячи з усього п’яничка, що стояв неподалік, раптом здригнувся і подався вперед. Напевне, вирішив, що матиме дружка в новорічну ніч. Нас було лише двоє: продавці вже лаштувалися зачиняти.
Пакет з новорічними подарунками у руці нагадував, що треба рушати. То тут, то там вікна спалахували різнокольоровими вогнями ялинок. Вулиця поволі безлюдніла. До Іваницьких ще встигну. Серед моїх нових знайомих їх можна було терпіти. До того ж Неля Іваницька працювала вентральній технічній бібліотеці, що було мені на руку, бо з недавніх пір я все-таки зважився повернутися до інерцоїда. Вечорами відновлював у пам’яті деталі, аналізував. Зрозумів, що без цього не можу. Я не ховався ні від кого, з ким знався в минулому житті, — вони б однаково нічого не запідозрили. Зі своїм лихом не ділився ні з ким. Зрештою, це було б просто смішно. Звикав, що відтепер в усьому мушу покладатися на самого себе. Філіал Руденка був в іншому районі міста, але кілька, разів я зустрічав на вулиці Ніла, Сенькіна, інших. Якось побачив у машині вічно насупленого Фляка, а зовсім недавно Олену. Вона пройшла мимо, чимось заклопотана. Глянула на мене байдуже, як і мало бути.
Дивно, але й у мені теж нічого не ворухнулось. Я майже не думав про неї. Натомість з’явилися порожнеча, самотність і спустошеність. Можливо, саме це змусило мене знову повернутися до інерцоїда.
Я ще раз пройшовся біля виходу з магазину. Гарне місце вибрав для спогадів — нічого й казати. П’яничка, не втрачаючи надії, зиркав на мене.
Годі, вирішено! До Іваницьких я не піду, хоча саме сьогодні вони мали демонструвати альбом Хокусаї. Хай без мене… До них я ще навідаюсь, може, й докину свого словечка у їхні безконечні й дилетантські розмови про прекрасне. Але сьогодні мені ліпше буде в моїй маленькій конурці на третьому поверсі, де на столі лежать списані й чисті аркуші паперу, маленький калькулятор і книги з технічної бібліотеки. Відступник не має права на свято. Треба спокутувати свою провину.
— Правильно, синку! — почулося несподівано. Чоловік, якого я спершу сприйняв за п’яничку, доброзичливо дивився на мене: — З Новим роком тебе, і розійдемось по домівках, до своїх справ!
Він повернувся і пішов твердою ходою спокійної ділової людини. Отже, я помилився. А може, він заодно з тими експериментаторами, які ввижалися мені мало не на кожному кроці? І все-таки його слова якось зігріли, підбадьорили мене. До під’їзду я ступив в останні передноворічні хвилини: над містом стояв передзвін курантів, і з їх останнім ударом у небо злетіли дві яскраво-червоні ракети.
VII. КЕРН
Мене лихоманило. Кидало то в піт, то в холод. Тіло наче хтось натирав шорсткою, мокрою рукавицею.
Вранці я ледве доплентався до дверей кімнати господині квартири, та потім згадав, що вона поїхала до доньки у Київ. З передпокою зателефонував Руденку. Трубка на дотик ніби гумова. Потім — у поліклініку. У відповідь чулися безнадійні короткі гудки, — все місто звалив непоборний заморський грип. Я поклав трубку й почовгав до ліжка.
Мабуть, хвороба таки міцно мене вхопила, бо за хвилю, заплющивши очі й задрімавши, я відчув, що в кімнаті хтось є.
На стільці біля мого столу сидів той і щось швидко писав, час від часу позираючи на мене.
— Андрій Паєв?
— Так, — відповів я, ніскільки не дивуючись.
Жар і дрімота долали мене.
— Вік?
— Тридцять один…
— Рід занять?
— Виношую ідеї…
Той старанно записав і оком не змигнувши.
— Об’єкт досліджень?
— Ніщо…
— Результати?
— Відповідні…
— Наміри?
— Ті самі. Я завершу роботу. Треба лише…
Той перебив мене: “Це добре, але тепер слід зайнятися вами”, — і, підвівшись, підійшов до дзеркальної шафи, що стояла біля дверей.
У дзеркалі я впізнав колишнього себе, яким був до метаморфози в “Ілюзіоні”. У дзеркало я дивився на того… Якимось дивом я набув здатності бачити з двох місць одразу— з ліжка, на якому лежав, і з дзеркала. “Марення”, — майнуло у свідомості, і я знесилено заплющив повіки. Тепер дивився тільки “дзеркальний” я. Пелена дрімоти застилала мені мозок. Щоб розвіятись, я виглянув у вікно: там, унизу, діловито котив густий потік машин. Дивно, але Паєв не спав і спав водночас.
Той уже стояв біля мене і спокійно спостерігав міську метушню, його місце за столом зайняв адміністратор з “Ілюзіону”. Насупившись, він заклопотано порпався в купі паперів, очевидно, переглядав записи.
— Чого було не взятися за щось матеріальне? Більшість так і робить: ядерна фізика, біоніка, космогонія — все це більш-менш конкретне… — невдоволено бурчав адміністратор. — І додав, ніби вибачаючись: — Та це не моя справа. Моя роль — організація і забезпечення пошуку. Визначати мету — справа Паєва.
І тут з’явилася Олена — всі в зборі. Я почувався на диво свіжим, бадьорим і легко підвівся з ліжка. “Порядок”, — подумали ми всі одночасно й усміхнулися, задоволені спільністю нашого мислення. Воно злилося воєдино, і ми одразу відчули, як гармонійно доповнюємо одне одного: аналітичне мислення адміністратора, чіткий, конкретний розум того, енергійний, “поліваріантний” мозок Глінки, дивний, скептичний, креативний інтелект Паєва і витончена, одухотворена свідомість Олени. Ми вп’ятьох, існуючи нарізно, створили могутнє кільце спільної свідомості, яка функціонувала синхронно, і здивовано, навіть із захватом дослухалися до цього приголомшливого відчуття…