Пульс безконечності
Шрифт:
І — стоп. Я знову сам у темній кімнаті: в срібній ложечці таблетка етазолу, вода злегка тремтить у склянці. Здається, я не такий уже й хворий, хоча…
— ….визначимо наші функції, — вів далі товстун-адміністратор. — Гадаю, ми всі однаково уявляємо нашу пентаду. Паєв — рушій нашого товариства. Він назвав себе ідеєносієм, і це цілком правильно. Врешті всі ми працюємо на Паєва. На тобі, Андрію, величезна відповідальність — вибір мети. І якщо ти вже взявся — ми всі з тобою!
Того звали Вадимом, це я визначив одразу. Між нами ще лишилася неприязнь від тієї першої розмови біля пакгаузу, але це вже був швидше антагонізм однодумців, які йдуть до спільної мети різними шляхами. Хто ж тут за старшого? Я насилу повернувся до стіни — вони всі четверо сиділи переді мною, дивлячись напружено й вимогливо. Стіни не було, був тьмяний кахельний коридор, що мертво відсвічував за їхніми спинами. Я заплющив очі.
— Він погано почуває себе, — сказала Олена.
Її прохолодна рука лягла мені на чоло. Спокійний Вадимів голос:
— Згадай, як ми всі спершу почували себе? Синтез свідомості — це вам не іграшка. Андрій — лідер, індивідуаліст, некомунікант. Ясно, що йому особливо кепсько в момент злиття п’ятірки.
…Настирлива маячня. Страхітлива, безглузда форма грипу з маніакіально точною темою розчинення у множинному розумі. Я знову спробував вибратися до передпокою, щоб додзвонитись у поліклініку.
— Перебої, — стривожився Глінка.
— Треба починати, — це вже адміністратор.
— Синтез є, але нестабільний. Не можна ризикувати. Цього ми добивалися майже рік. Андрію!
Це вже мені. Чи варто озиватися на голос фантома? Персонажа власного сну? Я розсміявся, та вони всі були такі зосереджені, ніби збиралися робити щось серйозне.
Адміністратор приготувався записувати.
— Як ти уявляєш продовження роботи?
— Необхідний глибокий вакуум. Дуже чистий. Вакуум, який зараз одержують у лабораторіях, — це газ, дуже розріджений, але газ… Тому експеримент не зовсім коректний…
— Через цей вакуум?
— Так. — Я говорив повільно, підшукуючи слова. — Якщо в моєму інерцоїді у вихорі поля й утворяться один-два штучних атоми… як же їх визначити серед решти? Адже там їх прірва…
Несподівано я знову відключився, чим страшенно всіх налякав, але швидко прийшов до тями.
— …всесвітнє розширення пояснюється появою речовини у надрах космосу. Водень виникає з порожнечі…
Якийсь час ми обмірковували гіпотезу. Кільце наших свідомостей знову зімкнулось, і я відчував себе єдиним у п’яти особах. А власне, чому в п’яти?
— Про це потім, — перервав звідкілясь мою думку адміністратор. — То що, спробуємо? Якщо на Землі такий вакуум неможливий…
Усі ми зрозуміли, що він мав на увазі. Наш колективний мозок напружився до краю. Олена зблідла. Глінка скреготнув зубами.
— Вірте у себе, — глухо мовив адміністратор. — Почали!
Здавалося, наче хтось підніс нам до очей схему привокзальних колій. Але ні, це не схема, з висоти пташиного польоту чітко видно малесенькі состави, що довгими гусеницями повзали далеко внизу, у морозному тумані.
— Далі!
Ми стали безтілесним згустком розуму, що проникнув у чорноту зоряної безодні. Над нами голубів гігантський серп Землі. Ми завмерли у цій; космічній тиші.
— Тут? — хрипко спитав адміністратор. Здалося, що і його залізна воля не витримує. — Чи не досить?
— Ні, — відповів я твердо. Я знайшов смугу Чумацького Шляху, роздвоєну і надзвичайно яскраву. — Треба стати над…
Вони все зрозуміли. Зорі щезли… Під нам. и у непроглядній далині висіла пласка хмара зоряного пилу, незбагненно величезна, з кошлатими спіральними рукавами, повними зірок і газу, які виходили із сліпучої, твердої кульки керна. Вдалині висів рій Магелланової хмари.
Це було дивовижно. Нас охопило невимовне торжество. Галактика лежала, мов млинець, — пласке завихрення порожнечі вісімдесят парсеків у діаметрі, повна зірок-пухирців.
— А як би побачити її в часі? — це я. Й тут же: — Вадиме, інтерпретатор — твоя черга!
І нерухомий диск ураз ожив. Він розкручувався під нами з величавою повільністю. Потягнулися рукави, розбухаючи масою розжарених зірок, за ними пливли безконечні смуги пилу, а керн, швидко обертаючись, став схожий на сяючу сферу.
— Керн… У ядрах галактик утворюються зорі… — Мені знову ставало погано, я відчував — вони тривожаться за мене, підтримують з усіх сил. — Керн, — повторив я.
І ми опинилися в сліпучому жерлі керна, у горнилі яскравих молодих сонць, які, обертаючись у ньому з неймовірною швидкістю, вистрілювали, вилітали з нього по евольвентах, по спіральних траєкторіях у тисячі світлових років завдовжки… Ми повільно рухалися вздовж осі керна, вивчаючи його, розуміли тепер, як у глибині, у переродженій всесвітнім обертанням порожнечі, утворюється струмінь речовини. Невичерпний струмінь речовини…
Простір, вакуум зараз, здавалося, без зусиль показували мені свою будову, свою змінену безмежним напруженням структуру, давали до рук ключ від таємниці перетворення простору в речовину. Та відчувалося, що всі ми вже вибиваємося з сил.
— Олено, пиши! — крикнув я. — Пиши! — Я вчепився руками за бильця ліжка, ніби це могло допомогти мені.
У цьому безмежному, вируючому соплі галактики, який метав довкруг розплавлений, щойно створений водень, неможливо було думати про щось інше; і все ж я відчував, як Олена з судомною поспішністю вхопила кулькову ручку.
— Швидше! — здавленим голосом попросив адміністратор, і було видно, яких неймовірних зусиль він докладає.
Я гарячково диктував. У мені з жахливою швидкістю народжувалась маса понять і формулювань, незнайомих термінів, абстрактних структур і дивних, неймовірних видовищ. Голова розколювалась від усього цього, я, очевидно, був усе-таки хворий…
— Швидше! — повторив пошепки адміністратор, і хоч ми допомагали йому, як могли, щоб протриматись ще мить у цьому прекрасному пеклі, ми знали — він більше не зможе…