Пульс безконечності

Забирко Виталий Сергеевич

Сонця з’являлися і роїлись у чорній прірві, що оберталась, і шалений вихор розкидав їх по безконечних спіралях галактики…

— Олено!

Та Олена й так фіксувала кожне моє слово, а Глінка допомагав їй, перетворюючи мою безглузду нерозбірливу скоромовку в точну, осмислену мову…

— Олено, швидше!

Гігантський світ погас, наче хтось блискавично висмикнув мене з неймовірної далини й шпурнув на ліжко — у скромному будинку, у звичайному великому місті, на рядовій планеті, Я задихався під легенькою ковдрою.

Непомітно

підкрався вечір. Тонко бряжчав у буфеті посуд, у безлюдній квартирі мирно стрекотіло радіо. Я буквально доповз до кухні й випив води. У голові наче вистигала космічна топка. Відчинив кватирку, і студене повітря обдало мене чистою, здоровою прохолодою.

Треба викликати лікаря, ці фантастичні марення до добра не доведуть. Але в трубці знову лише часті гудки. Повісив її, і тієї ж миті задзвонив телефон.

— Слухаю.

— Андрію, як ти, Андрію?

— Хто це?…

— Олена. Ми щойно…

Я натиснув на важіль. Знову починається… Пошкутильгав до ліжка. Проходячи повз стіл, глипнув на стос списаних аркушів. Оленчиним почерком (і моїм водночас) косо й криво на них були записані якісь божевільні, немислимі формули. Я спробував розібратися в них — і не збагнув жодного слова! Мабуть, я був усе-таки дуже хворий…

VІІІ. НАД ПЕРЕХРЕСТЯМ

— Сюди, — показав Вадим на вхід до вбого прикрашеного цегляним орнаментом будинку.

Ми підійшли до нього з тилу. Подвір’я було оточене різними прибудовами, сараями, загиджене собаками. У кутку двору — імпровізований каток: двоє дівчаток у шубках мовчки гойдалися на гойдалці, звареній із труб.

Ми піднялися по сходах, захаращених усіляким мотлохом. Звідкілясь долинало цокання друкарської машинки.

Вадим спинився біля оббитих дерматином дверей і штовхнув їх. Біля входу я встиг помітити табличку — чорні літери під склом невиразно повідомляли про якийсь “центр”. З вузького коридорчика було видно кімнату з великим вікном, там сиділа молоденька друкарка й захоплено працювала, випнувши від старання губи. Коли ми проходили повз неї, вона підвела очі й усміхнулася мені, як давньому знайомому. Я не одразу впізнав у ній музу автобуса, Лену, чарівну всезнайку.

— Далі, — сказав Вадим.

Ми звернули у тупиковий коридор. Тут, у бічній темряві, горіла слабенька лампочка, на стінах висіли стенди. і Вадим смикнув за ручку останні двері й мовив з порога.

— Ми прийшли.

— Заходьте, — почулося у відповідь.

Знайомий голос. Адміністратор стояв в еркері напівкруглої кімнати, яка випуклістю виходила на перехрестя Демидівської і Другої Червоної — я одразу впізнав їх, хоча ракурс був незвичайний. Під вікном приткнувся старий двотумбовий стіл, з яким контрастувало новеньке крісло, що оберталося, кілька. стільців вишикувались під стіною. Там же — два новенькі стелажі, заповнені папками й книгами. Стоси нерозібраних книг і журналів під вікном, а ще — відчинений допотопний сейф з двоголовим орлом на внутрішньому боці дверцят.

— Сідайте, — запросив адміністратор.

Він був утомлений, заклопотаний, та, приймаючи мене, гостинно усміхався. Я не помилився — саме гостинно.

— Я не потрібен, Роберте Павловичу? — спитав Вадим уже з суміжної кімнати.

Вікон у цій кімнаті не було, і в напівтемряві можна було розгледіти нікелеві накладки на округлому емальованому барабані. Під ним лежала бухта синього нейлонового шланга, на ній — старий електронний калькулятор.

— Непорядок творення, — сказав адміністратор, простеживши за моїм поглядом. — Ми щойно перебралися сюди. Не хороми, звичайно, та на перших порах і це зійде.

Він задоволено роззирнувся. Колишні купецькі апартаменти, безліч разів перероблені для потреб нового життя, нагадували загнану шкапу, яка покірно чекає, чим же її нав’ючать цього разу.

— І звідси піде ваше велике починання.

— Саме звідси. — Адміністратор, очевидно, теж належав до племені оптимістів. — Чом би й ні? Згадайте, в якому сараї починали роботу подружжя Кюрі.

— Підходяща аналогія.

— Аналогія ця зобов’язує, маєте слушність. — Він сів у крісло й несподівано гостро глянув на мене: — Ну як, приємно знову стати собою? — Адміністратор зареготав, обертаючись разом із кріслом.

— А ви ж як гадали? Бували колись у чужій шкурі?

Товстун спохмурнів.

— Я з неї не вилажу, щоб ви знали. Моя кодова кличка у вас — “Адміністратор”, чи не так?

— Так.

— Відповідає дійсності. Бачте, я став керувати єдиним у країні центром по вивченню інтуїції. До речі, Вадим ознайомив вас із суттю справи, хоча б коротко?

Я розсміявся.

— Вадим — еталон стислості.

— Ясно. Він прекрасно знав, що я захочу зробити це сам. А як Руденки відреагували на його прихід?

— З підозрою.

— Не звертайте уваги, вам уже там не працювати. А тепер до діла. Ви вже знаєте своє місце в п’ятірці. У пентаді, як її гучно охрестили, ви — лідер. Але це не означає, що поза п’ятіркою ви щось надзвичайне. Найбільший потенціал інтуїції — у Олени…

Він пильно подивився на мене. Видно, знав про наші стосунки. Мені стало не по собі: не вельми приємно, коли про тебе знають майже все.

Він постукав пальцями по склу, зосередився.

— Вадим розповів вам про ККІ?

— Колективні кільця інтуїції? Так.

— А ви розшифрували свої записи?

— Це настільки вище від мого рівня, що працювати доведеться довго.

Адміністратор знову зареготав.

— Знову ви про своє! Кустар-одиночка, бачте, все ще нічого не збагнув… Розшифруємо спільними зусиллями. Тепер, слава богу, отримав офіційний статус. Це дає значні переваги, але й дещо сковує свободу дій… таких, як операція “Ілюзіон”.

— До того ж цілком протизаконних. З явним порушенням прав людини! — не витримав я.