Пульс безконечності
Шрифт:
— Що ти мені підсунув? — мало не закричав він, привидом виникнувши в кутку кімнати.
Привітатися він забув.
— Картину Антона Віленовича Полосіна, — спокійно відказав Тифієв, підкручуючи ручку настройки СТВ-фону.
Стереозображення Клоре нарешті втратило прозорість.
— Справді? — невимовно здивувався Клоре. — А ти знаєш, що її ніщо не бере?
— Знаю.
— Он як? — Очі Клоре аж сочилися сарказмом.
— Я тобі про це вже казав.
— Невже? Між іншим, я спробував у припадку люті, тобто дослідницького ентузіазму, відколоти хоча б шматочок квантовим різаком. І знаєш, що в мене вийшло?
— Знаю.
— А, то ти й це знаєш? — Клоре збентежено почухав пальцем перенісся. — Ну, гаразд. — І відключився.
Наступного разу Клоре зв’язався з Тифієвим майже через місяць.
— Пейзажний живопис, га? — знову забувши привітатися, гарикнув він. Очі його перетворились у вузькі злі щілини. — Антона Полосіна, га? — Він раптом кинувся кудись крізь стінку, і було чутно лише його дикий крик: — Лови її! Під стіл вона шмигонула!
У невидимій для Тифієва лабораторії почувся страшенний гуркіт, немов упало щось важке, потім хтось придушено застогнав:
— Вона ж під кожух зараз залізе! Там же біосхеми — такий прилад угробить!
Пролунав скляний дзенькіт. За мить зі стіни вигулькнула голова Клоре.
— Ану приїзди до мене негайно! — загорлав він.
Прямо в дверях інституту до Тифієва підбіг якийсь лисуватий коротун.
— Тифієв? — тицьнув його пальцем у груди.
— Так…
Коротун збуджено підстрибнув, намагаючись зазирнути за спину Тифієва.
— А де ж Полосін?
Тифієв розгубився.
— Таж Полосін помер…
— Як — помер? — Очі в коротуна стали круглими.
— Точніше, не помер, а пропав без вісті в тайзі.
— Що значить — пропав? — аж підскочив коротун. — У наш час не пропадають! Пошуки організували? Де він пропав, коли він пропав? Тиждень, місяць тому, ну?
Тифієв мимоволі всміхнувся.
— Та ні, трохи раніше. Майже сто років тому.
Коротун гикнув та й застиг із напіввідкритим ротом.
Тифієв кивнув йому і попрямував по-коридору.
— Вибачте, — запитав він у чоловіка, що йшов йому назустріч, — де знаходиться лабораторія Клоре?
— Клоре? Ліве крило, другий поверх.
— Дякую.
— Тифієв! — нарешті оговтався коротун. — Його там немає. Він зараз у стендовому залі. Ідіть за мною.
— До речі, — відрекомендувався він по дорозі, — Бартишев.
Біля дверей стендового залу стояла невелика купка людей і жваво щось обговорювала. Бартишев, безцеремонно штовхаючись, прочинив двері і запропонував Тифієву:
— Заходьте.
— Я ж казав — не відчиняти дверей! — долинув із залу розгніваний голос Клоре.
Бартишев швидко вштовхнув у зал сторопілого Тифієва, вскочив туди сам і хряснув за собою дверима.
Стендовий зал був величезним. Вздовж стін громадилися дослідні установки, що мали, природно, незрозуміле Тифієву призначення, проте справляли на невтаємниченого враження вторгнення у світ науки, в самісіньку гущавину вирішення її нагальних проблем. Тим більше що багато які з установок були жахливо понівечені і навіть обвуглені. Середина залу була порожня, якщо не брати до уваги трьох клумб, посаджених тут чи то заради естетики, чи то спеціально для наступного експерименту, в результаті котрого іще одна з установок або ж понівечиться, або обвуглиться, або ж і перше й друге разом.
— Кого там іще чорти приперли? — долинуло із кутка залу, і з-під цілої ще установки, схожої на великого хромованого павука, задкуючи на чотирьох, виповз Клоре.
— А, це ти, — упізнав він Тифієва. — Ну, нарешті!
— Упіймав! — несамовито заволав хтось під установкою. — Клітку давай!
Клоре схопив клітку, що стояла поряд, і знову пірнув під хромованого павука. Там знялася метушня, почулося чортихання, і нарешті з-під установки виліз спочатку Клоре із кліткою в руках, ш якій сиділа звичайна польова миша, а слідом за ним — молодий хлопець, розхристаний і розпашілий.
— Вона, значить, залізла під кожух, — розповідав хлопець, енергійно жестикулюючи, — а місця там мало, от хвіст і стирчить. Я її за хвоста, а вона мене — за пальця. Ну, тут я… — він помітив стороннього, розгублено замовк, потому звернувся до Тифієва: — Ви — Полосін?
— Ні, — відказав Бартишев, — це Тифієв.
— А де Полосін?
— Полосін помер…
— Як? — Обличчя хлопця видовжилося.
Тифієв здогадувався, що буде далі, а тому поспішив випередити наступне запитання:
— Це трапилося майже сто років тому.
Здається, Бартишев цією квапливістю був не дуже задоволений.
— Ти знаєш, навіщо я запросив тебе сюди? — спитав Клоре. — Як, по-твоєму, що це таке? — він вказав на клітки з тваринами.
— Хом’як і, по-моєму, полівка, — відповів Тифієв.
— Помиляєшся. Це — твори художника Полосіна! Щоправда, мимовільні. А ось і самі його картини, — Клоре кивнув у бік клумб. — Одна твоя, а дві мені люб’язно надав музей Комсомольська. Твій Полосін був посереднім художником, але… він геній! Йому вдалося перетворити тривимірний простір у двовимірний!..
Тифієв озирнувся і раптом в одній із клумб упізнав картину Полосіна.
— Тут, колего, ви помиляєтесь, — встряв у розмову Бартишев. — На мою думку, це згортання простору…
Але Тифієв уже не слухав. Він поставив свій портфель на підлогу, підійшов до клумби й опустився на коліна. Це справді була картина Полосіна, точніше, натура, з якої Полосін “змалював” свій твір. Те ж саме різнотрав’я, щоправда, трохи прив’яле… Тифієв зірвав одну травинку, зім’яв її між пальцями і підвівся.
— Щось подібне я й сподівався побачити, — стиха мовив він.