Пульс безконечності
Шрифт:
Щоб не переобтяжувати Федора під час тривалих пробних сеансів, вони підвісили до датчиків на його лисині довгий тонкий шнур. Хлопці кпили з них, та трійця навіть вухом не вела. Бувало, мудрують Сашко з Дзюбою під навісом, варіометри крутять, щось підспівують, з колонок вже звуки фортепіано чутно, а Федір сидить задумливо над вирвою з вудочкою. Або варить суп із концентратів. Лебідку нашу похідну ремонтує чи просто спить.
Нарешті домоглися вони потрібної якості звучання. Сяють обидва — описати важко! Зняли з Федора довгий дистанційний повідок: тепер, кажуть, повинні проїхатися по всій його музичній області щупом, а тому він має бути поруч. Федір радий невимовно.
— Давайте, хлопці, швидше, не терпиться вже бути, як усі люди.
Сашко відповів йому, що багато хто й мріяти не сміє про таку музичну пам’ять, яку йому, дурневі, незаслужено відвалила природа. Дзюба штовхнув його ліктем — не сперечайся, мовляв, з ходячою філармонією, а то ще образиться і дасть відбій. І рекордер запрацював, почав перемотувати Федине добро на бобіну.
Страшенно чутливий, видно, був цей щуп, і не менш заплутаною була структура Фединої музичної пам’яті. Ллються з динаміка, приміром, “Пори року” Чайковського і раптом — уже щось інше.
— Звідки Равель, Микито Олександровичу, як це ви умудрилися перескочити на Равеля? — кричить Сашко,
— Сам не знаю, вів щупом, як звичайно…
— А, чорт! Знову доведеться запис монтувати!
Вони вже наловчилися маркірувати стрічку з перерваним записом. Федя знову відтворював річ з того самого місця, але момент, коли він це зробить, передбачити було неможливо.
Це було таки незабутнє видовище: восьмимісна палатка, під навісом біля апаратури чаклують Сашко з Дзюбою, з палатки на всю довколишню тайгу звучить “Богатирська симфонія” Мусоргського. А винуватець усього цього, сорокалітній товстун у трусах і чоботях на босу ногу, сидить над відром і чистить рибу на юшку. Величні звуки зринають з його засмаглого тімені і раптом — ку-ііік: — “конфетки-бараночки, словно лебеди, саночки…”
— Стоп! Стоп! — волає Сашко. І до Федора: — Ех ти, всеїдний слухач! Жодної речі без накладок…
— А чого? — дивується Федір, — хороша пісенька. Ти її, Сашко, не чіпай, нехай лишається.
Чимало таких пісеньок було у Федоровій пам’яті. Та немало й справжніх шедеврів виплило з його рідковолосої скарбниці.
— Ви тільки подумайте, хлопці, це ж Бенджамін Бріттен! “Воєнний реквієм”… — захоплено говорив Сашко.
…Звучить сумна музика, задумались усі, дивимось на ріку у призахідному сонці: спокійну, лагідну, ніби вже зараз готову підкоритися неминучим холодам. Навіть Самохвалова пройняло. І раптом — знову — ку-ііік: “Катя, Катя, милая Катюша, я за тебе в воду і в огонь!”
Ну, тут уже навіть я не витримав:
— Тьху, — кажу, — Федю, як тебе шпурляє у світі музики! Дай хоч щось одне спокійно дослухати.
Образився він:
— Та хіба ж я винен? Скоріше б уже списали все…
Списували ще днів зо три з невеликими інтервалами.
А з півночі вже насувалися хмари, стало прохолодно; невдовзі почнуться затяжні серпневі дощі, провісники осені, а значить — скінчилося коротке тутешнє літо, спека, пожежі в тайзі, наше вимушене неробство. До того часу вимотали з Федора шістдесят чотири півторагодинні котушки— Стравінський і Верді, Скрябін, Дворжак, Рахманінов, Паганіні, Глюк, Бетховен, Шостакович, Ліст, Шуман, Гріг…
— Закінчуйте, хлопці, час збиратися, — сказав нарешті Самохвалов.
— Ще трохи, Михайле Володимировичу, зовсім небагато лишилося — “хвостик” від увертюри до “Норми” Белліні.
Дзюба ще раз пройшовся своїм щупом. Серед пісеньок і завивань вокально-інструментальних груп нічого не лишилося, крім стійкого фону спустошених клітин музичної пам’яті. Десь на краю цієї пустелі він упіймав “хвостика” “Норми” і списав його.
— Ну, Федю, усе! Піднімайся! Зняли ми з тебе закляття музичної класики. Ну, як, полегшало тобі?
Жартує лікар, та бачу — Федору не по собі стало. Підійшов я до нього:
— Що з тобою? — питаю. — Позеленів увесь.
— Нічого, Петре, — відповідає, — це з незвички. Порожньо якось стало без цієї клятої мури. Пісеньки воно, звичайно… — він не доказав, махнув рукою й подався на бурову — розбирати вишку.
Здавалося б, кінець історії. З восьмої нас нарешті перекинули вертольотом одразу на чотирнадцяту, кілометрів за сто на південь від Айхала, у кам’янистий розпадок з озерцем. Придивляюсь я до Федора — бурильник і механік завжди поруч — і помічаю: неспокійний він став, посмутнів. Ні полювання, ні рибалка, ні доміно його не тішать. Якось увечері підходить до Сашка:
— Саш, коли музику свою розкладати будеш?
— А тобі що? Чи, може, лишилося щось? Так ми миттю, енцефалограф Дзюба ще не переробив.
— Не поспішай, Сашко… Нічого не лишилося, в тому то й річ… Чи гадав я, що так мені не вистачатиме цього… — (Він соромився своєї слабкості, наш Федір.) — Сам не знаю, навіщо воно мені, а не можу — і край!
Сашко сів на розкладачці й довго дивився на Федора.
— Виходить, пограбували ми тебе, Федю, спустошили, а того й не подумали, що… нічого в людині немає безцільного, і коли є в ній місце для музики, то не може воно залишатися порожнім! А ми до тебе… як до золотої жили — взяли що треба — і геть із шурфу… Цінителі, культурні люди! Недобре вийшло. Та ти зажди…
Він кинувся у куток палатки, де був склад, і звідти полетіли ватянки, рюкзаки, матраци… Ми мовчки допомагали йому розбирати речі, аж поки дісталися до звукових колонок. Було вже темно, з навколишніх хребтів здувало сніг, він обліплював кволі ялиночки, крем’янистий розпадок, береги озерця, а ми сиділи й слухали чудову музику, вона хвилювала, бентежила наші серця, а Федір тихо, замріяно усміхався…
Дрім-кар [1]
1
Загальне поняття найрозкішніших автомобілів. Букв.: автомобіль-мрія, автомобіль-сон.
Хто лічить до десяти тисяч, хто уявляє собі нескінченні отари овець чи довгі вервечки телеграфних стовпів, а у Вікентія Михайловича Сороки своя метода боротьби з безсонням — їзда на автомобілі.
Як тільки закінчуються телевізійні передачі, він, ретельно продумавши маршрут майбутньої поїздки, поспішає влягтися. Заплющивши очі, подумки сідає в лімузин, тягач, трейлер, автобус чи всюдихід — в залежності від того, куди намітив поїздку цієї ночі, вмикає першу передачу й рушає з місця. Подумки упевнено мчить він нічними вулицями рідного міста, повз знайомі будинки, сам вмикає у світлофорах потрібне світло, знаходить вихід із складних транспортних ситуацій, поки нарешті натомлені руки не зісковзують з керма. А вранці, виспаний і бадьорий, він каже дружині: