Пульс безконечності
Шрифт:
— Учора, Капо, проїхав я по Луначарській, а там ще кілька кварталів — і одразу заснув.
Або:
— Знаєш, цієї ночі петляв-петляв по місту години зо три, уже в очах мерехтіти стало, руки від керма заніміли — а заснути не можу. І треба ж мені було сісти в цей ЗІЛ!
— А ти, Віко, в “Запорожець” сідай. Пам’ятаєш, минулого тижня ти їздпз тільки на ньому і спав, як ягня, — радить дружина.
— Ай справді, Капусю, — згоджується Вікентій Михайлович. — А то хоч бери й еленіум приймай.
Поїздки ці були маленькою таємницею літнього подружжя. Скажи комусь — казна-що подумають. Скажуть, з глузду з’їхав бухгалтер! Тим паче що й прав водія у нього немає й ніколи не було.
Останнє дуже непокоїло Вікентія Михайловича, тому в своїх уявних поїздках по місту він намагався обходитись без регулювальників і постових, а коли вони все ж з’явилися на узбіччі, піддавав газу і чимдуж мчав від небезпечного місця.
Відомості з автомобільного світу надходили до бухгалтера Сороки з двох джерел: від десятирічного внука Гешки і з журналу “За рулем”. Таким чином, Вікентій Михайлович був у курсі всіх автомобільних новацій: одним з перших став користуватися ременями безпеки, застосовувати електронне запалювання, вихлопну систему з фільтрами… Кілька разів після скромних сімейних свят Вікентій Михайлович зважувався вирушити в дорогу на закордонних машинах. “Ситроєн” і “гольф” припали йому до вподоби, а от спортивний “феррарі” аж ніяк: оглядовість невелика, у кріслі майже лежиш — ледь не врізався у кіоск.
Останнім часом Вікентій Михайлович віддавав перевагу вітчизняним машинам, передусім “Москвичу”-пікапу за надійність, простоту, невибагливість. Якось він навіть засперечався з цього приводу із співробітниками. Вони лаяли “Москвич”, хоча, по правді, в ньому їх не влаштовувала лише ціна.
— А як на мене, то кращої машини годі знайти. Сів за руль — і одразу… — почав було Вікентій Михайлович.
— Що одразу? — перебили його співробітники, з цікавістю поглядаючи на бухгалтера. Сорока був неговіркий, бувало, слова з нього не витягнеш, а тут, гляди, про автомобіль почав…
— Нічого, нічого, — знітився Вікентій Михайлович. — Машина як машина, — і одразу ж замовк.
Цей випадок швидко забувся, бо саме приспів час річного звіту. Весь кошторисно-фінансовий відділ працював, не підводячи голови. Хто б міг подумати, що холодний і точний світ цифр може викликати такі бурі: то начальник відділу робив розноси керівникам секторів через фігуру сальто, яка йому ніяк не подобалась, то банк опротестував депоновані вклади, то замовники не підтверджували фінансування й відмовлялися платити за вже виконану роботу. Грозова хмара нависла над відділом.
Вікентій Михайлович тепер усе частіше роз’їжджав безлюдними вулицями далеко за північ, міняв машини й маршрути — нічого не допомагало. Все частіше відволікали його під час їзди сторонні думки. “Як ця Маркіна наплутала вчора у своєму звіті!” — якось подумав він і не помітив, як поїхав на червоне світло.
Майже щоночі бачив він тепер патруль ДАІ у повній бойовій готовності на залізничному переїзді біля Сортирувальної і мчав мимо, не чекаючи, поки його зупинять. Він став дуже неуважний до знаків і покажчиків, одного разу навіть поїхав по Семиградській назустріч потокові машин, забувши, що там односторонній рух.
— Знаєш, Капітоліно, — скаржився Сорока дружині, — ця зануда Клюєв геть розперезався — (Клюєв був начальником відділу).
– Через нього я вночі вже на “ягуарі” їздив. Тричі на червоне світло пролітав.
Дружина з тривогою дивилася на нього.
— А ти спробуй знову на “Москвичі”.
“Звісно, жінка, — думав Вікентій Михайлович. — Вона думає, що справа в машині. Коли б так. Біда в начальникові”.
Він роздягнувся під сумну мелодію осені, що Долинала з телевізорами пірнув під атласну ковдру, Біля під’їзду вже стояв світло-сірий “Плімут”. Сорока без особливої охоти сів за кермо й важко зітхнув. “Ремізов знову помйд лився в обрахунках не багато не мало — на три тисячі сімсот. За всім треба стежити самому”, — подумав невесело. Пошукав ногою зчеплення і згадав, що тут трансмісія автоматична. “І Зіна також. Начебто досвідчений працівник, знає, яке відповідальне діло — звіт. Так ні, на тобі — у декретну відпустку пішла”. Він нешвидко їхав по Бурсацькому спуску, звикаючи до незнайомої машини. Раптом побачив у дзеркальці яскраво-синю мигалку позаду й почув характерне: уіі-уіі-уіі-уі-іі. Цього тільки бракувало! Сорока, незважаючи на знак, різко звернув наліво і погнав по темній і вузькій Університетській.
— Ти глянь, що виробляє! — не міг стримати обурення лейтенант Петрищев.
На голому асфальті навскоси виднілися дві чорні смуги — наче велетень, незадоволений кривими лініями горизонтальної розмітки, спробував стерти їх чорною гумкою.
— Тормознув перед самим поїздом. Я вже думав — ну, артист, побігаєш ти в мене за правами. Тільки рушив до нього, а він як рвоне — і будь здоров! Як йому вдалося під шлагбаум проскочити — не второпаю!
Патрульному сержантові Круку було не по собі. Мало кому з порушників вдавалося вислизнути у нього з-під рук.
— А що за машина? — спитав Петрищев.
— Закордонна марка. Сіра, низенька. Номер ДВ-23, а далі, здається, йшло нерозбірливо 45.
Лейтенант Петрищев не вірив власним вухам. Щоб Крук не запам’ятав номера порушника? Такого ще не було.
— Кажеш, це вже третє таке порушення? Чому ж раніше не доповів?
— Винен, товаришу лейтенант. Сам хотів розібратися. Та й іноземець, гадаю. Дипломат, не приведи господи.
Крук не сказав лейтенантові, що все це дуже дивно і неправдоподібно: щовечора різні автомобілі, а за кермом той самий водій, і якісь вони невиразні; номери, як правило, розібрати важко і головне — цей лунатик вислизає з будь-яких рогаток.
— Час би вже йому й з’явитися, — сказав сержант — Близько одинадцятої він щоразу тут як тут.
Крук сів у мотоцийл, перевірив двигун. Напівтемряву Сортувальної прорізали сліпучі фари.
— Ось він — королівська точність! — потер руки Крук.
Лейтенант кинувся на узбіччя й підняв свій жезл. Світло-сірий силует промчав повз нього, як метеор. На мить у світлі тьмяного вуличного ліхтаря Петрищев побачив за кермом чоловіка, який уже куняв.
— Сержанте, в погоню! Зв’язок по рації! — скомандував він.
Круків мотоцикл вилетів на дорогу. А в ефірі вже лунало: “Усім патрульним постам ДАІ і черговим машинам…”
Спочатку сержантові здавалось, що оранжеві вогні
“Плімута” наближаються з кожною миттю. Обганяючи нічні порожні трамваї, мчали вони з Петрищевим по Клочковській. Крук заблимав фарами і з жахом побачив, що втікач клює носом.
— Засинає, мерзотник! — процідив він крізь зуби.
Сержант скерував на трамвайну лінію, щоб обігнати “дипломата” і притиснути його до узбіччя. Але той, наче прокинувшись, піддав газу, за три хвилини домчав до розв’язки по окружній і вискочив на бетонку. Крук помітно відстав, хоча спідометр показував усі сто двадцять. “Повернув на Київське шосе. Там тепер має бути Полупан з патрульною “Волгою”.