Пульс безконечності

Забирко Виталий Сергеевич

Через тиждень Шостак з дідком були вже у столиці республіки. Пенсіонер мав продемонструвати досягнення скромного обласного центру у групі “Здоров’я”, а там видно буде. Вони стояли біля краю тротуару. Готель був через дорогу. Шостак позирав на потік машин, що мчали з шаленою швидкістю: ніхто й не помишляв зупинятися перед “зеброю”.

Архіваріус став нервувати. Раптом стрибнув майже на середину проїжджої частини і почав шалено лавірувати поміж автомобілями. За ним неможливо було встежити. Лязгали гальма, вищали сигнали.

Два таксі мало не перетворилися в одне. І все ж дідок дістався протилежного боку тротуару і махав звідти Шостаку рукою, а той витирав з чола холодний піт.

У двомісному номері вони перевдяглися. Шостак увімкнув телевізор і ліг на ліжко поверх ковдри. Показували футбольний матч. Наші мужньо програвали гостям. Дідок акуратно склав штани, розстелив ліжко і ліг, як і належить, видно, звик вкладатися рано. Закутавшись ковдрою, з відразою поглядав на екран, де на зеленому полі корчився травмований напівзахисник Бубуєв. Трибуни ревли з останніх сил.

— Таке воно, спортивне життя, — співчутливо прокоментував Шостак. — Нині ти на щиті, а завтра — під щитом. — Була нагода побесідувати з дідком про привабливість і мінливість долі спортсмена, надихнути архіваріуса на нові досягнення.

— Будьте ласкаві, зробіть тихіше. Ревуть як навіжені, — попросив дідок і, одвернувшись до стіни, натягнув ковдру на голову. — Терпіти не можу весь цей ваш спорт!

Людина, котру не любили машини

— Я вже звик до цього, — сказав він своєму супутникові. — Вони мене терпіти не можуть. Коли б могли, — знищили б одразу.

— Дурниці, — мовив флегматично приятель. — Ти завше був трохи психопатом.

Вони спустилися у метро. Супутник витягнув пригорщу мідяків і тицьнув один товаришеві.

— Краще б пішки, не так уже й далеко… Гляди… — чоловік боязко помацав щілину для монети. — Ой! Струмом б’є! — злякано скрикнув він.

Супутник засміявся — не дрейф, мовляв, бери приклад з мене. Він опустив п’ятак і спокійнісінько пройшов крізь вузький прохід. Його товариш вчинив так само, та як тільки він опинився під недремним оком фотоелемента, два окантовані гумою стальні лікті вискочили зі своїх гнізд і перекрили прохід. Чоловік з жахом кинувся назад.

— Бачиш я ж казав тобі, — ледве чутно прошепотів він своєму супутникові.

— А, чорт! Мабуть, несправний. Пройди біля чергової, — порадив той.

Чоловік рвонув із проходу і пройшов біля круглої скляної будки. Приятель нетерпляче чекав на нього. Ескалатор помчав їх донизу. На півдорозі східці раптом різко смикнулись. Усі встояли на ногах, лише наш знайомий полетів униз, як від удару по колінах битою для городків. А там, наповзаючи, спробувала зажувати йому руку стальна гребінка, але чергова вчасно зупинила ескалатор.

— Уважнішим треба бути, — сухо зауважила вона.

Чоловік розпачливо глянув на неї і безнадійно махнув рукою.

— Ця машинофобія колись таки вилізе тобі боком! — вичитував йому супутник, поки вони чекали поїзда. — Ти що, не знайомий з ефектом самонавіювання? Типовий випадок…

Чоловік мовчав. Коли підійшов поїзд, він стрибнув з місця у відчинені двері, як у воду. Пасажири засміялися. Поїзд помчав, набираючи хід, та несподівано зупинився посеред тунелю. Тоді здав трохи назад і знову рушив уперед.

— Це все через мене, — бідкався чоловік. — Якби мене тут не було, їхали б собі спокійно. Мені не слід користуватися машинами, я наражаю на небезпеку інших.

Супутник похмуро переминався з ноги на ногу. З горем пополам доїхали до потрібної станції. Тут ескалатора не було, і чоловік невимовно зрадів. Вийшовши із мармурового підземелля по безвідмовних гранітних східцях, бадьоро закрокували повз стоянку машин.

— Обережно! — крикнув супутник.

Порожня машина з невимкнутим мотором раптом скочила вперед, наче гігантська жаба. Чоловік ледве встиг відскочити убік.

— Це ж треба! — здивувався приятель. — Швидкість увімкнулась сама по собі. І як вони техогляд проходять — не збагну!

— Я завжди насторожі, — промимрив чоловік, розтираючи забитого ліктя.

Невдовзі вони підійшли до висотного будинку.

— На якому поверсі ти мешкаєш? — запитав супутник.

— На чотирнадцятому, — відповів чоловік. — Ліфт он там.

— А ти що ж, пішки? — глузливо мовив супутник.

— Доведеться. Ми з ліфтом не дружимо. Я вже досить насидівся в ньому.

Приятель поблажливо посміхнувся і рушив до ліфта. Він довго чекав на площадці, доки чоловік здолав усі двадцять вісім прольотів східців.

Нарешті увійшли до кімнати. Це був типовий притулок дослідника-ентузіаста: скрізь розкидані книги, рукописні таблиці, стоси списаного паперу.

— Увімкни світло, — попросив господар. — Мені це не завжди вдається.

Гість клацнув вимикачем. Спалахнула простенька люстра. Тепер можна було роздивитись інтер’єр: допотопний телевізор біля вікна, друкарська машинка, телефон з витягнутою з розетки вилкою.

— Творча лабораторія самотнього генія, — врешті сказав гість, підійшов до телевізора і увімкнув його.

— Не працює! — гукнув з кухні господар.

За хвильку він зайшов до кімнати з кофейником у руках. Услід йому злісно плюнув кран, а холодильник забубонів довге прокляття.

— Ти глянь — показує! — зупинився він і втупив погляд у телевізор. — Коли ж ти встиг його полагодити?

— Телевізор справний, хоч і старий. Треба лише вміти настроювати.

Господар дістав чашечки.

— У мене завжди не клеїлося з технікою, — сказав він. — Особливо останнім часом. Телефон, і той не можу зремонтувати. Майстра викликав. Тільки-но він піде — знову не працює.