Quo vadis

Henryk Sienkiewicz

Уже понад століття Генрік Сенкевич залишається одним з найпопулярніших (якщо не найпопулярнішим) польських письменників як у Польщі, так і в усьому світі. Про це свідчить, зокрема, соціологічне опитування «Політики», згідно з яким своєю популярністю романіст перевищує не тільки польських майстрів слова (Стефан Жеромський, Владислав Реймонт, Вітольд Ґомбрович, Станіслав Лем, Чеслав Мілош, Віслава Шимборська), але й таких зарубіжних творців, як Михайло Булгаков, Альбер Камю, Ярослав Гашек, Ернест Гемінґвей, Ґабріель Ґарсія Маркес і Томас Манн [1] . І вже напевно можна твердити, що жоден із польських

письменників не мав стількох видань і перевидань своїх творів, перекладів, театральних і фільмових адаптацій, як Сенкевич. Він був також першим серед польських літераторів лауреатом Нобелівської премії (1905) – і одним з перших у світі (конкурс започаткували в 1901 році). І все-таки, незважаючи на те, що Сенкевичем написано вже «тонни» книг, а його ім'я можна знайти в будь-якій енциклопедії, його творчість досі викликає чимало суперечок, читацький світ досі поділяється на фанатичних прихильників і нещадних критиків його творчості, кожна нова епоха вважає своїм обов'язком переосмислити його спадок. Більше того, навіть історія з отриманням Нобелівської премії не виглядає сьогодні аж такою прозорою, як можна було б судити з підручників та довідкових видань.

Майже тотально побутує думка, що Генрік Сенкевич отримав Нобелівську премію за роман «Quo vadis» («Камо грядеши»). Цей стереотип підтверджують останні (тритомна та шеститомна) енциклопедії польського наукового видавництва PWN; і лише в «Лексиконі Нобелівської премії» (2001) внесено відповідні поправки: згідно з обґрунтуванням вердикту Шведської Академії, Сенкевичу присуджено премію «за його видатні заслуги як епічного письменника», тобто за весь творчий доробок. А навколо преміювання польського письменника ходило й ходить іще чимало міфів, які поступово вдається спростовувати (наприклад, загальне переконання, що Сенкевич на врученні нагороди читав свою доповідь латинською мовою).

Причини таких довільних інтерпретацій Нобелівської справи Сенкевича останнім часом намагаються з'ясувати ряд польських дослідників (Тадеуш Буйніцький, Тадеуш Орацький, Анджей Тадус, Анна Сужинська-Блашак, Барбара Соколовська-Гурнович). Польська Академія наук висувала Сенкевича на премію Нобеля ще в 1901 році, зокрема цією справою цілковито займався професор Станіслав Тарновський, головна ідейна фігура тодішніх польських консерваторів і клерикалів, який відразу після виходу в світ «Quo vadis» визнав твір найвидатнішим у доробку Сенкевича. Лист графа Станіслава Тарновського до голови Нобелівського комітету засвідчує, що саме «Quo vadis» висувався на цю престижну нагороду: «Будучи головою Академії наук і водночас професором польської літератури в Ягеллонському університеті, а тим самим уповноважений 1-м параграфом «Спеціального положення» до висловлення своєї думки у цій справі, я дозволяю собі звернути увагу Комітету і Вашу, пане Голово, на твір, який, як мені здається, задовольняє всі умови, що їх вимагає засновник до четвертої частини конкурсу, – літературний твір, найвидатніший за своїм характером, у значенні ідеалізму. Цим твором є «Quo vadis», тим більше що його можна дуже легко видати цілком дослівно для користування молоді, як це вже зроблено польською та італійською мовами, а видання французькою вже готується до друку» (від 25 січня 1901 року). [2]

Виглядає на те, що надзвичайна популярність роману «Quo vadis» могла завадити в оцінці твору Нобелівським комітетом. Вже до 1901 року роман було перекладено більш як на 30 мов світу, а продаж лише у Великій Британії та Сполучених Штатах сягнув на той час 2 мільйонів примірників. «Однак не треба переоцінювати роль такого успіху, – зазначав секретар Шведської Академії наук, – погані книжки також легко розходяться, тим самим доводячи, що є привабливими». Комітет опинився у досить двозначній ситуації: він мав оцінювати твір, який не вписувався в рамки стандартної оцінки – чи цей роман настільки добрий, що популярність його перейшла будь-які межі, чи він просто задовольняє невибагливі смаки пересічного читача? Як би там не було, рішенням Комітету від 9 листопада 1905 року стало присудження премії Сенкевичу «за видатні заслуги як епічного автора», а в промові на честь лауреата найбільше уваги було приділено не романові «Quo vadis», а «Трилогії» та «Хрестоносцям».

Крім безперечних художніх заслуг цих творів, немалу роль у рішенні Комітету відіграли й політичні чинники, що підтвердив і сам перебіг церемонії вручення премії. Варто лише згадати, що конкурентами Сенкевича на отримання нагороди була не тільки польська письменниця Еліза Ожешко, а й такі видатні майстри пера, як Лев Толстой, Редьярд Кіплінг, Джозуе Кардуччі, Сельма Лаґерльоф та ін. В особі Сенкевича отримав визнання польський народ, який уже понад століття не мав своєї держави (Польща була поділена між Австро-Угорщиною, Німеччиною та Росією). Розповідаючи в листах до дружини про атмосферу, яка панувала

на врученні премії, Сенкевич зокрема написав: «Наприкінці говорить Вірсен, довго говорить по-шведському – після чого завершує французькою просто-таки нечуваними похвалами «Трилогії», «Без догмату», «Родини Поланецьких», «Quo vadis» і «Хрестоносців». Я скоса дивлюся, як це ковтне прусський посол, який сидить біля мене, – й мене опановує добрий гумор при описі Ґрюнвальду. Зрештою, пруссак навіть не здригнувся». [3]

І сам виступ Генріка Сенкевича на урочистості нагородження (французькою, а не латинською мовою) свідчить, що у сприйнятті автора «Трилогії» премія мала більше національний, ніж індивідуальний характер: «Однак ця честь, цінна для всіх, незмірно ціннішою має бути для сина Польщі! Її проголошено мертвою, а це – один з тисяч доказів того, що вона живе! Її проголошено нездатною до мислення й праці, а ось вам доказ того, що вона діє! Проголошено її переможеною, а ось вам новий доказ того, що вона вміє перемагати!

Кому ж не спадуть на думку слова Галілея: «Eppur si muove», оскільки визнано в усьому світі силу цієї праці, а один з її творів увінчано. Тож за це увінчання – не моєї особи, тому що польська земля родюча й тут не бракує письменників, які мене перевищують, – а за це увінчання польської праці і польської творчої сили, вам, панове, члени Академії, якої ви є найвищим виразом думки і почуттів вашої шляхетної нації, я складаю як поляк найсердечнішу й гарячу подяку» [4] . Саме таке розуміння міжнародного визнання було особистим сприйняттям Сенкевича, про що свідчить його лист до секретаря Академії Карла Д. аф Вірсена у зв'язку з новиною про присудження нагороди (29 листопада 1905 року): «Новина, яку Ви мені оголошуєте, справді робить мене щасливим – тим більше, що виявленої честі я не приймаю виключно для себе – я відношу її до своєї країни, до нашої літератури – такої давньої, багатої, чудової, а водночас так мало знаної…» [5]

Дійсно, політичний чинник визнання польського народу, його культури, зрештою, самого його права на існування був для Комісії вирішальним, і невипадково вона зупинила свій вибір саме на найвідомішому польському письменникові, ім'я якого було у всіх на вустах. Ця мотивація легко простежується, зокрема в офіційному протоколі Шведської Академії: «Там, де література народу є багатою й невичерпною, існування цього народу забезпечено, оскільки квітка цивілізації не може зростати на безплідній землі. Але в кожній нації можна знайти рідкісних геніїв, які зосереджують у собі дух народу і репрезентують його характер у світі. Хоча вони зберігають і шанують спогади з минулого своєї нації, вони роблять це тільки для того, щоб зміцнити надії на майбутнє…» [6]

«Жодна квітка культури не може розквітнути на поганому природному ґрунті, а коли цього ґрунту немає, необхідна мозольна й тривала праця. Польський народ уже більше століття змушений обробляти кам'янистий ґрунт, однак він чинить це з таким зусиллям всієї своєї енергії, що цей ґрунт видає сьогодні врожай, нітрохи не бідніший і не гірший, ніж в інших країнах, що мають добрі умови для культурного розвитку…

Польській нації ці генії є ще потрібнішими, ніж будь-де, адже вони об'єднують весь народ, вони стоять перед світом як представники своїх співвітчизників, вони представляють і захищають історичну пам'ять, (…) вони підтримують дух і підігрівають до боротьби (…).

Такого передовика літератури, культури, всього національного польського духу має, на своє щастя, Польща. І Академія наук обрала серед поляків лауреата сьогоднішнього конкурсу». [7]

Далі секретар Королівської Шведської Академії наук Карл Давід аф Вірсен зупинився коротко на аналізі творчості польського письменника, виділяючи з числа інших такі твори, як «Нариси вуглем», «Янко-музикант», «Ліхтарник», «Татарська неволя», «Трилогія», «Без догмату», «Родина Поланецьких», «Quo vadis», «Хрестоносці». Щоб наблизитися до розуміння причин неймовірного письменницького успіху Генріка Сенкевича, необхідно хоча б побіжно нагадати факти життя і творчу біографію польського митця, уявити його в контексті епохи, якій він належав. Відсилаємо читача до передмови нашого видання роману «Вогнем і мечем».