Quo vadis
Шрифт:
Характерною рисою сцен у «Quo vadis» є їх концентрованість у точно визначеному просторовому відрізку і тематична виразність, які спираються на предметну конкретність і барвистість опису та замкненість у відносно короткому часовому відтинку (звідси слабші, ніж у «Трилогії», темпоральні якості епізодів). Певний брак динамізму, настільки характерний для «Трилогії», став причиною спрямованості сцен у «Quo vadis» ніби всередину образу, яка робить ці образи статичними, описовими – іконічними. Однак у будовах сцен і конкретних мотивах розвитку сюжету письменник прагнув до дотримання канонів класичної естетики – до пропорційності елементів художнього світу. Тому багато дослідників вказують на подібність образів роману до античної скульптури.
Крім домінантного в «Quo vadis» візуального аспекту суттєву роль в авторському задумі величних сцен роману відіграють персонажі. В порівнянні з попередніми творами Сенкевича світ персонажів значно обмежує сферу компетенції відавторського оповідача – незалежно від того, чи персонажі перебувають у предметному статусі учасників романних подій, чи виступають суб'єктами оцінки художнього світу і спостерігачами. Суб'єктивізація оповіді особливо помітна в способах презентації інших героїв: у межах характеристики часто з'являється точка зору іншого персонажа, очима якого оповідач спостерігає і оцінює героя. У таких описах автор найчастіше вдається до посередництва Петронія, авторитет якого відіграє велику роль у «портретуванні» героїв роману (наприклад, Лігії).
Вже перед тодішніми польськими критиками поставало питання, чи Сенкевич у своєму романі, крім очевидного для митця завдання створити живу картину минулого, переслідував якусь іншу, побічну мету. Тобто чи світ початків християнства цікавив письменника сам по собі, чи він був також алегорією сучасних проблем, зокрема – проблем політичних. Це питання було тим більш обгрунтованим, що польська прозова традиція вже знала твори з подібними тенденціями: тоді був дуже популярним роман «Рим за Нерона», автором якого був один з попередників Сенкевича – Юзеф Іґнаци Крашевський. Цей твір становив велику історичну метафору, яка показувала трагічні події польського повстання I860—1864 років та майбутню долю польського народу на алегоричному прикладі перших християн, які страждали від переслідувань римлян.
Романові приписувались різні політичні підтексти, в його персонажах і подіях вбачали алегорії польського національного питання. Зокрема вважалось, що Лігію, яка походить із півночі, з народу лігів, можна ідентифікувати з предками поляків. А з того факту, що врятував Лігію від тура велетень з народу, наївний, але по-християнськи мудрий своєю дитячою вірою Урсус, можна робити чимало домислів про те, хто ж має порятувати королеву-Польшу. Тим не менше, алегоричні тенденції у «Quo vadis» прочитуються слабо. В питаннях національної справи Сенкевич був радше конформістом, який проголошував ідею моральної боротьби з насиллям, підпорядкування існуючому станові речей, переконання, роззброєння суспільства і ненасильницьке «навернення» ворога, що несправедливість сама себе знищить через своє ж таки зло і добро переможе.
Видана в 1896 році, книга здобула величезну популярність і зробила блискавичну читацьку кар'єру в Європі. «Quo vadis» на Заході мав такий самий успіх, як «Вогнем і мечем» у Польщі. Один за одним здійснювалися переклади роману на різні європейські мови, створювалися сценічні переробки й адаптації, опери, імена героїв роману використовували з рекламною метою, називали ними спортивних коней і домашніх тварин. Анатомію читацького успіху «Quo vadis» треба шукати там само, де й надзвичайну популярність пізніших голлівудських фільмів. Однією з причин популярності була мода на історичний період початку нашої ери. Крім того, роман розповідав про сакральні початки християнства, пропонуючи інтерпретацію «легкої» релігійності, романтизованої і естетичної, в якій метафізичні й есхатологічні мотиви співіснують з чуттєвими. «Quo vadis» на прикладі головних героїв показував можливість доступитися до християнського спасіння, минаючи муки апостолів і перших адептів.
Реакція критики й академічного літературознавства була набагато стриманішою. Звичайно, було чимало схвальних і захопливих рецензій, але в голосах найвизначніших літературних критиків відчувалося застереження. Історія рецепції роману має свої періоди, в кожному з яких були свої причини хвалити чи критикувати твір, у кожному з яких були свої апологети і критики. «Боже милосердний, тільки не думати про християнство в категоріях цього пасквілю на дух людський, в якому стільки є з християнства, скільки з живої Польщі в «Родині Поланецьких» – усі вже здогадались, що мова про «Quo vadis». Заклинаю кожного, хто страждає від того, що це наша думка видала цей шедевр легковажності й безтурботливої фальші, нехай візьме в руки хоча б Норвідовий «Quidam», і думаю, що його обвіє щось подібне до духовного запаху тих віків, щось з їхнього повітря, і він зрозуміє, що наша література і Сенкевича переживе і жити буде» [14] , – писав Станіслав Бжозовський. Полеміка навколо художньої цінності роману продовжилася і в наш час: «канон» позитивного сприйняття твору становлять інтерпретації Юліана Кшижановського, серед розчарованих – Зигмунт Швейковський, Конрад Ґурський, Ян Добрачинський та ін. «Уявлення чудових сцен, які лежали в основі формування «Quo vadis» й які чарували й полонили мільйони читачів роману, не вистачило, – писав 3. Швейковський, – щоб дати «велику християнську епопею». Розчарував мислитель, розчарував психолог, розчарував історик могутніх драм загальнолюдської культури, розчарував навіть мораліст…» [15]
14
Brzozowski S. Legenda Mlodej Pol ski. – Lw"ow, 1910. – S. 377.
15
Szweykowski Z. Trylogia Sienkiewicza і inne szkice о tw"orczosci pisarza. – Poznan, 1973. – S. 142.
Критично поставилися до «Quo vadis» також зарубіжні критики. Фердінан Брюнетьєр висунув Сенкевичу серйозне звинувачення в плагіаті, наводячи як джерела «Мучеників» Шатобріана, «Akte» Дюма та «Антихриста» Ренана. Різка відповідь Сенкевича спровокувала нову бурю звинувачень, в яких аргументами ставали «Бен-Гур» Льюїса Велеса, «Останні дні Помпеї» Бульвер Літона, «Калігула» Дюма, «Саламбо» Флобера. Претензії до Сенкевича були найрізноманітніші і навіть полярні: християни вважали твір занадто світським, атеїсти – занадто християнським, знавці античності не хотіли визнавати в «Quo vadis» наявності ані Стародавнього Риму, ані тогочасних реалій, закидали те, що Сенкевич спекулює банальностями, що він лише відтворює вже відоме, а не творить своє. Я. Кульчицька-Салоні вважає, що різка критика Сенкевичевого роману у Франції була обумовлена матеріальними втратами і підривом престижу французьких літераторів, спричиненими неймовірним читацьким успіхом «Quo vadis» у цій країні. Польський романіст став такою самою жертвою, якою до цього скандинавські, а пізніше, після Другої світової війни, американські письменники. Тут, безумовно, треба визнати, що найбільш радикальна критика Сенкевичевого роману є необгрунтованою і безпідставною.
Ростислав Радишевський
Quo vadis
Роман
Розділ І
Петроній прокинувся лише близько полудня, і, як зазвичай, з відчуттям великої втоми. Напередодні він був у Нерона на бенкеті, що тривав до глибокої ночі. Здоров'я його останнім часом почало підупадати. Він сам говорив, що прокидається ранками з якоюсь задерев'янілістю в тілі й нездатністю зосередитись. Одначе ранкова ванна й розтирання, що його ретельно проробляли добре вишколені раби, пожвавлювали рух млявої крові, збуджували, бадьорили, повертали сили, й із елеотезія [16] , останнього відділення лазень, він виходив наче воскреслий – очі блискали дотепністю й веселістю, він знову був молодим, повним життя й таким незрівнянно вишуканим, що сам Отон не міг би з ним зрівнятися, – істинний arbiter elegantiarum [17] , як називали Петронія.
16
Елеотезій – кімнати для намащування.
17
арбітр елегантності (лат.).
У громадських лазнях він бував нечасто: хіба що з'явиться котрий-небудь ритор, який викликав захоплення, що про нього йде містом поголос, або коли в ефебіях [18] відбувались особливо цікаві змагання. В садибі у Петронія були свої лазні, котрі Целер, знаменитий товариш Севера [19] , розширив, перебудував і прикрасив із надзвичайним смаком, – сам Нерон визнавав, що вони перевершують імператорські лазні, хоча ті були просторіші й відзначалися незрівнянно більшою пишністю.
18
Ефебії – майданчики для гімнастичних змагань ефебів (юнаків від 16 до 20 років).
19
Целер і Север – архітектори, будівники Золотого палацу Нерона.
І після цього бенкету – на котрому він, коли всіх знудило блазнювання Ватинія [20] , затіяв разом із Нероном, Луканом і Сенеціоном [21] суперечку, чи є в жінки душа, – Петроній прокинувся пізно і, як зазвичай, прийняв ванну. Два могутні бальнеатори [22] вклали його на вкритий білосніжним єгипетським вісоном [23] кипарисовий стіл і руками, намащеними духмяною олією, заходилися розтирати його струнке тіло – й він, заплющивши очі, чекав, коли тепло лаконіка [24] й тепло їхніх рук передасться йому та прожене втому.
20
Ватиній Tum – швець, пізніше блазень і близька особа Нерона.
21
Сенеціон Клавдій – близька особа Нерона, пізніше учасник змови Пізона.
22
Бальнеатор – раб-лазник.
23
Вісон – тонке, майже прозоре бавовняне полотно, зазвичай білого, іноді пурпурного кольору. В епоху імперії цінувалося на вагу золота.
24
Лаконік – відділення гарячої лазні з великим, але мілким басейном.