Ранок дня не визначає
Шрифт:
Дама, що виступає в ролі моєї секретарки, з головою поринає в балачки з службовцями фірми, отже, мені лишається тільки нудьгувати. Службовка, що супроводить нас, передусім веде до музею фірми. На вітринах — кристали й оброблені камінці таких незвичних розмірів і кольорів, що привертають навіть мою увагу, але тільки спочатку, поки в мене не розболілася голова від того блиску й неугавного щебетання нашої провідниці.
Проходимо на горішній поверх у торговельний відділ, де Мод не лише ставить запитання і щось записує в своєму блокноті, ай — для більшої
— Може, на сьогодні досить? — запитую я, коли ми, нарешті, знову сідаємо в «мерседес».
— Треба відвідати ще бодай одну фірму, — відповідає дама. — Але це можна зробити й після обіду. В Оберштейні є чудовий італійський ресторан. Прогуляємось, щоб ви подивилися селище, й підемо обідати.
Ідар і Оберштайн, два квітучих містечка, що з часом об'єдналися в одне, — ідилічні зразки природної краси й спокою. Про це я довідався ще зранку із згаданої вже рекламної брошури. Однак дійсність буває різною. «Швидка гірська річка» насправді виявляється брудним рівчаком, запоганеним всіляким пластмасовим непотребом. Обабіч рівчака пролягають дві головні вулиці — Гауптштрассе й Майнцерштрассе, що являють собою два звичайнісіньких шосе, коли хочете, два жолоби, якими з гуркотом і тріском котиться автомобільний потік від Майнца до Саарбрюккена й назад. Будинки тягнуться вздовж цих шосе, туляться один над одним і на стрімких схилах довколишніх горбів.
Якщо не зважати на гуркіт і жвавий рух, які псують все враження, інші дані рекламного проспекту відповідають дійсності: зелені, вкриті лісом горби — на своєму місці; вгорі, високо над міськими дахами вирізняється силует церкви; магазини біжутерії обступають вас з усіх боків, а ресторани пропонують відпочинок і багатий вибір страв за доступними цінами.
Не знаю, яке місце посідає серед цих закладів ресторан «Ріголетто», але обстановка приваблює, надто ліхтарі над кожним столиком — сідаючи й підводячись, ти неодмінно вдаряєшся об них головою. Зате в просторому прохолодному приміщенні панує тиша.
— Ви певні, що це італійський ресторан?
— Альбере, я вам уже казала, що подібні заклади різняться насамперед кухнею, — нагадує Мод. — А в будні тут завжди порожньо.
Хлопець у винно-червоному жилеті приносить меню.
— Може, ви хоч раз виявите ініціативу у виборі страв? — запитує дама.
— Я вже вибрав… Але маю на увазі не кулінарію.
— Здається, банальні жарти Франка негативно подіяли на вас, — кидає дама, не відриваючи очей від меню.
— А, власне, хто такий Франк?
— Франк — мій шеф, якщо це для вас має якесь значення.
— В якому розумінні «шеф»?
— У розумінні торговельний директор. Я працюю в торговельній фірмі, Альбере.
— Ясно.
Мені ясно не тільки те, що в торговельній фірмі є легальна посада, якою прикривається діяльність Мод, а й ще дещо. Певно, мене взяли в надійні лабети, якщо довіряють такі деталі. Мабуть, вони з Сеймуром уночі перекинулися кількома словами, інакше вона навряд чи сказала б мені це.
Їм нема
— Що ви скажете з приводу порції «спагетті міланез», а потім…
— Цілком згоден з вами, — зупиняю її, не дослухавши.
Дама диктує хлопцеві у винному жилеті перелік страв, і той рушає до кухні.
— Тільки спагетті доведеться зачекати, — зловтішно кидаю я.
— Всього треба чекати, Альбере, — зітхає Мод.
— А ваш Франк здатний лише розповідати кажи.
— Не поспішайте судити про нього! Ви ж майже не знаєте його.
— Коли б він влаштував зустріч, я б тепер уже був у Брюсселі.
— Не так давно ви сказали мені про свій вибір, — зауважує жінка. — Мабуть, ви мали на увазі Брюссель?
— Не змішуймо кохання з роботою, — кажу я.
— Не будемо говорити про кохання й працю на голодний шлунок, — парирує Мод.
Отже, відкладаємо розмову до того часу, поки принесуть спагетті, а потім — до того, як з'їмо їх. Мовчанка затягується. Але коли вже подають фрукти, дама робить спробу розрядити атмосферу.
— Я вважала вас за спокійну людину. А ви не такий?
— Саме такий. Але це не означає, що я живу рослинним життям, без будь-яких думок і намірів.
— Знаю, знаю, — співчутливо киває головою Мод. — Робота, сім'я…
— Дружина й четверо дітей.
— Четверо? А чому не п'ятеро?
— Нічого дивного, якщо стане й п'ятеро.
— Ви неодружений, Альбере. Такі речі я вгадую безпомилково.
— А ви?
— В даний момент я неодружена.
— Це мене тішить.
— Я не казала, що я у вашому розпорядженні.
— Про таке не кажуть. Ми вип'ємо кави?
П'ємо й каву, звичайно. В ресторані так само безлюдно, якщо не зважати на велику сімейну компанію аж у протилежному кутку, але то може бути й родина господаря. Молода жінка, вдягнена в чорне, зупиняється біля нашого столу й пропонує якусь релігійну газету. Судячи з чорного солом'яного капелюшка з червоною стрічкою, ми маємо справу с дамським воїном Армії спасіння. Мод опускає в коробку монету, не беручи газети, а коли жінка відходить, запитує:
— Альбере, як ви гадаєте — чи є бог?
— Яке це має значення — є чи немає?
— Як то «яке значення»?
— А так: якщо немає, значить, немає. А якщо є, значить, йому начхати на нас.
— Цікаво. І ви такий же, як я.
— Це мене тішить.
— Я ще в дитинстві втратила віру. Спочатку, звісно, щовечора молилась, як мене привчила мати. Вірила й молилась, поки постраждав Дані. Дані — це був наш собачка. Його переїхав автомобіль, але татко твердив, що собачка одужає, собаки на відміну від людей завжди одужують, і я під час вечірньої молитви просила бога за Дані, молилася так, що мені здавалося, наче я бачу, як господь трохи підводиться з хмаринки й прислухається до моєї молитви. А коли вранці я зайшла до комірчини провідати собачку, то побачила його мертвим…