Ранок дня не визначає
Шрифт:
— І тоді вирішили, що бога немає.
— Це було б блюзнірством. Я припускаю, що бог є, але він мене не любить.
— Чому ж він вас не любить?
— Який автор любить своє невдале творіння! Хіба ви не знаєте, що невдалі твори знищують!
— Однак вас іще не знищили.
— Може, господь і досі сподівається, що тут можна щось підправити… А потім зрозуміє, що це річ безнадійна, і кине своє творіння у вогонь. Або, щоб мати чисту совість, надасть нам можливість самим спопелити себе. Якщо
— Відчувається гарна школа, — зауважую я.
— Яка школа?
— Сеймурова. А може, Франкова.
— Сеймур не збирається давати мені уроки. Так само як я брати уроки у Франка.
Вона дивиться на годинник і вже іншим тоном каже:
— А тепер заскочимо на фірму «Ефген».
— А що там?
— Синтетичне каміння. Модерні дешеві товари. Я б і справді могла включитися у ваше діло.
— На жаль, — зітхаю я, — у сфері торгівлі всі місця давно зайняті.
Мод подає кельнерові знак, той підходить, і ми розраховуємося.
Синтетичне каміння. Щиро кажучи, я не бачу різниці між витворами хімії й витворами природи, окрім ціни. Літній службовець «Ефгена» розкриває один за одним пакетики із зразками, а Мод риється в них своєю білою рукою або записує ціни в блокнот. Тепер я розумію, чому Сеймур віддає перевагу жінкам. Чоловіки не стануть так піклуватися про свій легальний фасад.
— А тепер можемо повернутися в готель і поспати, — кажу я, коли ми, нарешті, виходимо на вулицю.
— Як вам не соромно! У вас попереду ціла ніч. Прогуляємось околицями, подихаємо свіжим повітрям.
— Гуляйте. А мене залиште в готелі.
— У вас не йде з думки жінка з чотирма дітьми, — співчуває мені Мод.
Отже, залишаємося відпочивати кожен у своїй кімнаті. Маленька помста з мого боку за те, що вона цілий день морочила мені голову своїм камінням.
Вечір проводимо в барі готелю. Бар працює далеко за північ, але ми повертаємося близько десятої. Наступного дня — те саме. І ще через день — знову. Скільки не прислухаюсь — не можу вловити жодного звука скрипки, ні першої, ні другої.
Суцільна тиша.
— Ходімо нап'ємося! — пропоную я.
— Що це на вас найшло? — питає Мод.
— А хіба на вас ніколи не находить?
Спокійний вираз її обличчя свідчить про негативне ставлення до моєї пропозиції. Але й вираз обличчя подеколи буває удаваним. Я б хотів побачити того, хто не втратив би самовладання, чекаючи подачки п'ять днів у Франкфурті й ще три в цьому глухому закутку.
Ми щойно засіли в барі при готелі. Вибрали зовсім ранній час — ще немає й восьмої, — бо після десятої вечора тут починається справжнє божевілля. Нічних закладів в Ідарі не так уже й багато.
Підвал «Парк-готелю» такий, як і всі: посередині
Господар, здоровань італійського походження, — у Мод просто якийсь дивовижний нюх на італійську кухню! — вже влаштувався за стойкою й виставляє батарею келихів і пляшок, тим часом троє жінок прибирають столи й пораються в кухні. Незважаючи на те, що він перебуває з тими жінками в найінтимніших стосунках, — а може, саме через це, — італієць з ранку й до пізньої ночі примушує їх важко працювати.
— Рабовласник, — зауважую я, спостерігаючи за тим, як працюють жінки.
— Добре платить, — заперечує дама. І після короткої паузи додає: — Дурні вони.
— Але ж він добре платить?
— Дурні, — повторює Мод. — За десять років вони вже ні на що не будуть здатні.
— Ну, потім вони вийдуть заміж.
— Авжеж. Щоб слугувати іншому чоловікові, який навіть не платитиме.
Розмова припиняється, бо одна з цих дуреп приносить нам на величезній таці все, що замовила моя дама, їсть вона, як і завжди, з апетитом.
— І все-таки ви мене дивуєте, Мод, — кажу я під кінець вечері.
— Тим, що не запросила вас до своєї кімнати?
— Йдеться не про мене. Ви ж не можете бути цілодобово тільки службовою особою.
— А я й не казала, що здатна на такий подвиг.
— Ви мене дивуєте, — повторюю я. — Не уявляю вас в сімейній чи в інтимній обстановці. Дивно, чи не так?
— Нічого дивного. Така обстановка для мене справді незвичайна.
— А ви, часом, не…
— Ні, — заперечливо хитає головою Мод. І, зітхнувши, додає: — Вічна історія. Якщо жінка не звертає на вас уваги, ви вважаєте її лесбіянкою.
— Ясно, — киваю я. — Жінка-холостячка.
— Ви читаєте й такі романи?
— Боюсь, що ви переоцінюєте мою ерудованість.
— Я б замовила морозиво, — змінює тему розмови дама.
— А каву?
— Каву для вас.
Отже, настала черга для десерту, і Мод знову на якийсь час виключається з розмови.
— Може, ви й сильні в риториці, та все-таки ви мене дивуєте, — повторюю я, витримавши паузу.
— Просто я жінка.
— А як же тоді народжуватимуться діти?
— Навіщо їх народжувати? Щоб готувати до атомної смерті? Чи для того, щоб населення планети скоріше становило двадцять мільярдів?
— Я не замислювався над цими питаннями.
— Ще б пак! Адже ви не народжуєте. Приходите, берете, що вам треба, і йдете далі. А біль залишаєте для жінки.