Ранок дня не визначає
Шрифт:
— Для цього існують страхові компанії. Ви ж знаєте, що витрати діляться.
— Але у вас, певно, є свої постачальники.
— Вистачає. Проте різноманітність в асортименті завжди корисна, — авторитетно кажу я, хоч мені начхати на асортимент.
Ерліх, здається, зацікавлений можливістю зробити якийсь бізнес:
— Яка кількість вас цікавить?
— Кількість не має значення, — відповідаю так само авторитетно. — Я оптовик.
— У такому разі, можемо укласти якусь угоду, — пропонує
— Чого ти регочеш, як ідіот? — накидається на нього Дейзі. — Я не бачу тут нічого смішного.
— Хай сміється, сміх — це здоров'я, — примирливо зауважує Мод, яка оцінює речі здебільше з погляду фізіології.
Ліфт вистрілює нас на шостий поверх, та перш ніж розійтися по своїх кімнатах, дама зауважує:
— Гадаю, двох годин вам вистачить, щоб відлежатись. Треба таки справді побувати на цьому ярмарку.
— Цілком вистачить, — киваю я. — Тільки якщо засну, це може тривати й три години. Тому було б доцільніше піти до вас. Тоді я не засну.
— Приходьте, коли хочете.
Що це: раптом прокинувся потяг до її міцного тіла, що вимальовується під гарною літньою сукнею, чи несподівано зринула ідея більш практичного характеру? Питання складне. І тому я простягаюсь на ліжку, щоб усе обмізкувати, поки з ванної кімнати долинає легкий плескіт води.
Думка про те, що «тепер або ніколи», засіла у мене в голові ще в ту мить, коли я почув, що ми їдемо до Майнца. Від Майнца до Вісбадена — рукою подати, а таксі тут на кожному кроці. Тоді як шлях від Ідара до Вісбадена — довгий і пов'язаний з усякими труднощами.
Тепер або ніколи — навіть нема чого й думати. Важливо визначити, коли саме «тепер»: тепер — негайно чи тепер — на ярмарку?
На перший погляд, може здатися нерозумним, що я завалився до Мод, замість лишитися в своїй кімнаті й повторити той же номер, що у Франкфурті. Тільки ж це не Франкфурт. Кімнати розміщені поруч, і жінка без особливих зусиль може стежити за мною. Це якщо припустити, що вона одна цікавиться моєю поведінкою. Адже десь недалеко перебуває й Дейзі; не виключено, що й хтось інший.
Отже, ярмарок. Але це остання можливість, і, звичайно, не найкраща. Навіть якщо мені вдасться непомітно зникнути н натовпі, мою відсутність дуже швидко зафіксують. І немає ніякої гарантії, що все обійдеться якоюсь брехнею й неприємною розмовою.
Тепер чи пізніше, але зв'язок треба встановити саме сьогодні. До того, як ми повернемося в Ідар. І до того, як ми вирушимо з Ідара бозна-куди.
Так, ще сьогодні. Саме сьогодні, кажу собі; в цей час велике біле тіло виринає з ванної, відсвічуючи матовою
— Не дивіться так на мене, — каже дама.
— Невже ви зашарілися?
— Поряд з Дейзі я, певно, здаюся вам надто дебелою.
— Ви дебела? Не напрошуйтесь на компліменти.
— Я вже казала, що не люблю брехні.
— А я казав, що ефірні створіння мені не подобаються. Як ви можете порівнювати себе з тією дошкою? Ви така ж струнка, як і вона, але нормально розвинена там, де це треба.
— Так, так, я знаю: цей широкий зад і величезні груди…
— … Які вам ніколи не приносили успіху.
— Успіх мій грунтується на тому, що принаймні половина чоловіків не має смаку. Запевняю, що на вашому місці я віддала б перевагу такій, як Дейзі.
Ці міркування, звичайно, не заважають їй демонструвати своє тіло в різних позах: стоячи перед дзеркалом, вона змащує кремом обличчя, тоді надіває прозору нічну сорочку.
— Ви отак і будете лежати вдягнений? — запитує вона, докірливо дивлячись на мене. — Боюсь, що ви вже забруднили черевиками ковдру.
— Яке це має значення? Ковдра нам не потрібна.
Особливого бажання роздягатися я не відчуваю, та що вдієш! Підводжуся саме в ту мить, коли дама вкладається на широкому ліжку.
— Чи не пошукаєте в холодильнику чогось випити? — чую за спиною її голос. — Той угорський гуляш просто спопелив мені нутро.
Ця фраза все вирішує. Тут у кожній кімнаті є маленький холодильник, а всякий холодильник заряджений всілякими напоями.
— Ви маєте на увазі щось міцне? — кидаю я, прямуючи до білої шафки.
— Ще чого! Подайте мені кока-колу.
Звичайно, кока-колу: вона піниста й темного кольору. Я відкорковую пляшку, і з моєї руки туди падає маленька таблетка, що одразу ж розчиняється. Наливаю питво в келих, даю його дамі й починаю роздягатись.
— Та дошка Дейзі, по-моєму, трохи неврівноважена, — зауважую я, вішаючи піджак на спинку стільця.
— Тепер всі молоді такі, — відповідає жінка, закладаючи руки за голову й даючи простір своєму бюсту.
— «Усі молоді»? Себе ви до них не відносите?
— Невже я така молода на вигляд?
— «Така» — ні. Але в усякому разі, до тридцяти.
Їй, напевно, вже за тридцять, але в тій позі, яку вона зараз обрала, вона зовсім непогано виглядає.
— Ви звикли тішити жінок у найбанальніший спосіб, — зітхає Мод. І додає: — Власне, ви маєте рацію: найбанальніший — найефективніший. Більшість жінок — дурепи, навіщо ж напружувати уяву!
— Коли так, то віднині я казатиму вам тільки неприємні речі.
— Кажіть, що хочете, Альбере, — погоджується дама. — А зараз почувайте себе як удома…