Ранок дня не визначає
Шрифт:
Але й тут крутитися й привертати увагу сусідів не слід. Рушаю знову в центр, опиняюсь на якійсь площі з церковкою і сквериком, припарковуюсь на перше ж вільне місце й знову роззираюсь довкола. Ніч, вервечка вуличних ліхтарів, а навпроти — червоний неоновий напис: «Кюрасао».
Нарешті хоч щось знайоме серед цієї обстановки! Ресторани Кюрасао відомі на весь Захід своєрідним меню: в них подають тільки смажену яловичину з худоби, яку спеціально відгодовують в Аргентіні. Це страва для чоловіків — вона звільняє тебе від потреби вибирати.
У цих ресторанах завжди людно. Але вони мають ту перевагу, що маленькі столики розміщені в окремих кабінах, і тобі не доводиться слухати довколишньої балаканини, а тим паче брати в ній участь.
Після нічної темряви й прохолоди ресторан привітно огортає мене теплом і смачним духом смаженого м'яса. Обстановка умисне грубувата — ну, ще б пак, адже ви майже в Аргентіні! — білі стіни, чорні колоди, червоні скатертини, миготливе світло великих червоних свічок. Проходжу всередину, шукаючи вільне місце, аж чую знайомий голос:
— Ви самі, Майкле?
Зиркаю на кабіну. Перше враження таке, наче я сплю й треба негайно прокинутись. І враз виникає бажання — перетворитися на невидимку.
— Сам, Уїльяме.
— В такому разі прошу до мене. Я теж сам.
І щоб я не подумав, що він набивається до мене в компанію, Сеймур додає:
— Все одно не знайдете вільного столика. Це останній.
Так, це Сеймур. Такий самий, яким я пам'ятаю його з Копенгагена, такий самий, яким я його бачу в своїх снах. Сивувате волосся, сірі холодні очі, мужнє обличчя з ледь помітним виразом смутку.
Мені не залишається нічого іншого, як грати в невимушеність. Неквапно опускаюся на стілець навпроти й запитую:
— Ви вже замовили?
— Ні. Чекав на вас. — На його тонких губах з'являється щось схоже на усмішку. — Звичайно, я на вас не чекав. Але знаєте, Майкле, я завжди був упевнений, що ми колись ще побачимося.
— Ви мені лестите, Уїльяме. Я думав, що ви вже давно мене забули.
— Для мене справді було б зручніше забути вас. Та що вдієш: я ніколи не забуваю свої поразки.
До нас підходить взяти замовлення кельнер у червоному жилеті й білому фартушку. Сеймур запитливо дивиться на мене.
— Якщо ви вже вибрали, я замовлю те саме, — зауважив я, щоб скоротити дію.
— Що ж тут вибирати! Звичайно, філе!
І, обернувшись до кельнера, каже:
— Два біфштекси, салати, пляшку червоного вина.
Кельнер хотів був завести розмову щодо марки й року виготовлення вина, але Сеймур випередив його:
— На ваш смак.
Той киває й відходить. Уїльям простягає мені пачку «Кента» й сам, за давньою звичкою, затискає сигарету в правому кутику рота. Куримо мовчки. Я відчуваю, що Сеймур спостерігає за мною, і, в свою чергу,
— Щоб не зіпсувати вам апетиту, хочу одразу сказати, що та історія в Копенгагені для мене — справа минула. Ні, я її не забув, проте вже давно здав в архів. Отже, можете спокійно їсти філе з цілковитою впевненістю, що вам ніщо не загрожує.
— Іншого я від вас і не чекав, Уїльяме.
— Звичайно, коли деякі інстанції довідаються, що ви й далі подвизаєтеся в цій частині світу, це, мабуть, їм не дуже сподобається. Але я не шеф тих інстанцій, не уповноважений займатися вами і в даний момент перебуваю тут у чисто приватній справі.
— Я також, Уїльяме.
— Так ще краще. Отже, вважатимемо, що ми з вами — двоє туристів, які познайомилися колись під час відпустки й зустрілися знову під час другої відпустки.
— Відпустка — чудова річ, — погоджуюсь я. — Хоча, між нами кажучи, та перша відпустка трохи не коштувала мені життя.
Він мовчки дивиться на мене, примруживши праве око від диму сигарети, що стримить в кутику його рота. Потім, трохи повагавшись, каже:
— Може, мені б не слід вам цього говорити, бо ви не повірите, але фактично своїм життям ви завдячуєте мені, Майкле.
— Я не сумніваюсь у цьому.
— Не збираюсь переконувати вас, але так воно і є. Коли б я провів операцію, щоб вас затримати, як належить, вас неодмінно спіймали б. Та я провів її абияк. Це вас і врятувало.
— В такому разі я не знаю, як розуміти ваш жест.
— Все дуже просто. Це негласна віддяка за ваш власний жест того вечора, на квартирі. У вас була можливість ліквідувати мене, але ви задовольнились тим, що усипили мене.
— Навіть не припускав, що заслужив вдячність з вашого боку.
— Ви вважаєте моєю поразкою те, що ви втекли. Ні, моя поразка в тому, що я не зміг зробити з вас свою людину. Потім ваша доля мене особливо не хвилювала. Гра скінчилася. Який же сенс кидати вас на поталу звірам!
Кельнер у червоному жилеті приносить два щойно засмажені шматки м'яса на двох дерев'яних підставках, подає салати, наливає в келихи вино і йде.
— Мабуть, ви харчуєтесь у ресторанах Кюрасао тому, що тут кухарі не мацають м'ясо руками… — зауважую я, згадавши гіпертрофовану гидливість Сеймура.
— Певно, мацають, коли воно сире, та навряд щоб дозволили собі таку фамільярність, коли воно гаряче, — бурчить Сеймур, роздушуючи недокурок у попільничці.
Він займається своїм філе, відрізає гострим, як лезо бритви, ножем шматок та, перш як настромити його на виделку, додає:
— Справді, я віддаю перевагу цим ресторанам. І коли б ви вчасно згадали про це, наша зустріч не відбулася б.
Нарешті Сеймур бере в рот шматочок м'яса й повільно починає жувати.
— Невже ви справді вважаєте, що настільки мені неприємні? — запитую я.