Ранок дня не визначає
Шрифт:
Не заперечую. Але й вона, здається, відчуває потребу якось згаяти час, бо після короткої паузи веде далі:
— Певно, ви ніколи не були одружені, коли не розумієте, що всякий шлюб — це вже достатня причина для розлучення. Може, я б не зробила цього, якби натрапила на когось із тих слабохарактерних чоловіків, що потуратимуть усім твоїм звичкам. Тільки мій чоловік хотів, щоб я потурала його звичкам, приймала вдома неприємних типів, бо він вважав це корисними зв'язками, йшла до нього в ліжко, коли він забажає, мала дитину, тому що він цього хотів, і навіть покинула роботу, бо
Вона не звикла до тривалих промов, тому, коротко виклавши суть справи, замовкає, щоб перепочити й обвести поглядом пістряві жіночі капелюшки найрізноманітніших моделей.
Капелюшки змовницьки купчаться по троє-четверо, промовисто нахиляються один до одного.
— А в той час ви вже працювали у Сеймура… — кидаю навмання.
Мод знову мовби нехотя усміхається:
— Ви й справді сильний у розгадуванні професії.
— А ваш чоловік, звичайно ж, був колегою Сеймура… — наважуюсь я ризикнути ще.
Цього разу вона мовчить, наче розмірковує, чи не занадто відверта зі мною.
— … маю на увазі — соціолог, — уточнюю я.
— Не будемо вдаватися в деталі, — пропонує дама.
— Це не деталі. Адже ви заради роботи розірвали шлюб…
— Я розірвала шлюб заради своєї свободи.
— Про яку свободу можна говорити, маючи таку роботу!
— Будь-яка робота — це завжди залежність, Альбере. Свобода лише пауза між двома робочими днями, і я, щоб ви знали, хочу сама розпоряджатися цією паузою.
— Все-таки ви захоплені своєю професією.
Вона не відповідає.
— Мабуть, завдяки Сеймурові.
— Чи не здається вам, що ми вже насиділися в цій кав'ярні? — запитує дама.
Я киваю й роблю знак офіціантці підійти.
— Спущуся в «Діоніс» випити кави, — кажу я. — В нашому славному готелі препогана кава.
Каву в «Європі» справді готують за давньою німецькою звичкою: якнайбільше цикорію і якнайменше кави.
— Так, так, ідіть, — погоджується Мод. — Я теж скоро прийду. Маю телефонну розмову.
Ранок теплий, і день обіцяє бути жарким, як усі ці останні дні, втомливі й довгі. Але спека мене не лякає, бо на мені вже легкий костюм з синьої джинсової тканини. Мод також у світло-синій лляній сукні. Взагалі кажучи, наше вбрання досить легковажне для такої солідної пари, як ми з нею.
Мій джинсовий костюм — це, власне, єдине корисне надбання за час наших тривалих блукань пішоходною зоною.
— Чи не подарувати вам літнє вбрання? Ви ж спечетеся у цьому вашому чудовому костюмі, — сказала того дня моя супутниця.
— Дякую. Я можу й сам його купити.
— Тоді чого ж ми чекаємо?
Тож ми ввійшли до «Карлштадта», дама залишила мене у відділі чоловічого одягу, а сама подалася на інші поверхи.
Останнім часом Мод дедалі частіше довіряла мені, це дуже легко пояснити, зваживши на те, що мій бельгійський паспорт був у неї в сумочці, а про австрійський вона навіть не підозрювала.
Саме цей австрійський паспорт заважав мені вирватися з обіймів зимового костюма. Бо літній одяг шиють, як правило, з такими мініатюрними кишеньками, куди не покладеш нічого, крім запальнички. Тим-то, відколи цей одяг став
Так, чоловік у джинсовому костюмі не може сховати свій паспорт у надійне місце — внутрішню кишеню. Та й чи таке вже надійне місце та внутрішня кишеня? Відколи я одержав оцей свій наскільки рятівний, настільки й небезпечний австрійський документ, я став шкодувати, що між мною і Мод установились інтимні стосунки. Коли мені випадало опинитися в її кімнаті, це було не спання, а тривожний напівсон: мене не полишала думка, що дама може обшукати мої кишені. Я перебрав у думках усі можливі схованки, але всі вони не здавалися надійними. Притулити паспорт до спинки шафи, засунути його у вентиляційний отвір чи під розідрану шпалеру за ліжком — одне слово, сховати десь у кімнаті — все це було несерйозно, бо професіонал, роблячи у кімнаті трус, передусім звернув би увагу саме на ці місця. Покласти документ у конверт і залишити на зберігання в сейфі готелю чи на пошті як бандероль «до запитання»? Ні. Поліція потай перевіряє всі подібні місця.
Тож якщо вже тримати паспорт при собі, то яке має значення — носити його в кишені чи в ручній сумці. Сумка навіть краще — в ній ніколи не тримають нічого цінного, її кидаєш туди-сюди й можеш навіть десь забути. І взагалі — те, що найпомітніше, менше впадає в око й не викликає підозри.
Отже, я в легкому джинсовому костюмі, з чорною сумкою на руці — такий собі підстаркуватий гульвіса, якому вже за сорок і починає сивіти волосся.
Ресторанчик чи, коли хочете, кав'ярня «Діоніс» є мовби складовою частиною ансамблю музею римського мистецтва, що приліпився біля підніжжя кафедрального собору. Вдала вигадка архітектора: люди, годинами тиняючись серед холодного мармуру, відчувають потребу зігрітися, а такі, як Мод і я, можуть ходити в цей ресторанчик з таким відчуттям, ніби вони відвідують музей.
Заклад має цілком сучасний вигляд: великий паралелепіпед із скла й алюмінію, з вікон якого відкривається вся довколишня панорама; видно й фасад нашого готелю. Влаштовуюсь біля одного з вікон; ресторан майже порожній — вже не ранок і ще не обід, тож офіціантка одразу ж приносить мені замовлену каву.
Так, фасад готелю видно чудово, навіть вікно моєї кімнати — третє ліворуч на другому поверсі; занавіски на вікні підняті, і я можу побачити й дещо в кімнаті, а саме — велику рухливу синю пляму. Синю, як фартушок прибиральниці, тільки фартушки прибиральниць — білі, на відміну від туалету шановної Мод. Оце така, значить, довіра! Добре, що я вчасно подолав легковажне поривання сховати паспорт у готелі.
Дама з'являється в «Діонісі» за чверть години; вона просто чарівна в своєму блідо-синьому вбранні. Ну, просто візьми й розцілуй!
— Гадаю, що, чекаючи обіду, ви не відмовитесь від другого сніданку, — пропоную я, коли Мод сідає навпроти мене.
— Не спокушайте мене, Альбере. Я вже поповнішала на три кілограми, відколи з вами.
— А хіба коли ви не зі мною, то сидите на дієті?
— Ні, але роблю вправи.
І щоб я не подумав казна-що, пояснює: