Ранок дня не визначає
Шрифт:
— Зовсім коротенькі вправи.
— Підводитесь навшпиньки, виставляючи вперед свій могутній бюст…
— Не кажіть дурниць. У мене вдома є пристосування з педалями. Все одно що їхати на велосипеді на місці.
— «Вдома»? Де це «вдома»? В Америці чи тут?
— І там, і тут. Я ж вам казала, що працюю в торгівлі. Тож доводиться подорожувати…
Офіціантка уриває нашу розмову, аби почути, що Мод не треба нічого, крім великої порції морозива з вершками.
— Які у вас плани
— А ви, здається, сьогодні в доброму настрої? — запитую я у свою чергу.
— Авжеж, сьогодні неділя, — каже вона. — Навіть за Біблією неділя — день неробства.
— У нашому календарі останнім часом усі дні недільні.
— В такому разі що ви скажете про обід у «Лавальє» разом з Дейзі й Ерліхом?
— Ці питання вирішуєте ви.
— Вам відомо, що я нічого не вирішую. Взагалі, не зганяйте на мені свій поганий настрій.
Справді, слід тримати себе в руках. І я кажу собі, що через три дні ця прикра історія з обідами, вечерями й безцільним тинянням нарешті скінчиться.
— Власне, хто така Дейзі? — запитую я, щоб підтримати розмову.
Вона мовчить, тому я знову запитую:
— А Ерліх?
— Годі надокучувати мені своїми запитаннями! З Ерліхом — усе зрозуміло.
— І все-таки?
— Посередник у подібних оборудках. Авантюрист.
— Однак ви, певно, чимось його тримаєте…
— Його тримає Дейзі. Ідіть до неї й розпитайте.
— Я б вас не проміняв навіть на цілий гарем таких, як Дейзі, люба.
— Будемо сподіватися, — каже вона скептично.
З'являється продавець газет. Беремо по примірнику того бульварного видання під назвою «Більд», яке всі зневажають, але всі й читають, і таким чином на певний час звільняємося від потреби обмінюватися пустими фразами.
— Ходімо, якщо не заперечуєте, — пропонує дама, глянувши на годинник.
— Ай справді вже час, — киваю я. — Поки доберемося до «Лавальє», вже настане й обід.
На жаль, обід не настане, навіть якщо ми будемо повзти. «Лавальє» міститься на цьому ж майдані, за двісті метрів звідси.
— Все-таки ми могли б зайти в цей музей, — повагавшись, каже Мод, коли ми виходимо надвір.
— Ви вже вп'яте пропонуєте це мені. Я ж вам казав, що не маю бажання дивитися на каміння. Надивився у вашому Ідарі.
— Тоді ходімо в картинну галерею.
— Одного разу я вже був у галереї і почував себе там якось незатишно.
— В якій галереї?
— У Лондонській. Пам'ятаю, що на картинах було забагато крові й відтятих голів.
— Що ж, люди малювали життя. А життя сповнене жахів.
— Чому «жахів»? Деякі інститути, такі, як ваш, звітують про «жахи» як про здобутки.
— Чого це ви сьогодні чіпляєтеся до
— Певно. Але хтось інший сказав би, що всі ми відповідаємо за все.
— Знаємо таких демагогів.
— Мабуть, таким демагогом був і Христос.
Ми повільно наближаємося до «Лавальє», та ось Мод згадує, що ще рано, й повертає назад.
— Не знаю, як було за часів Христа, але визнайте, Альбере, що сьогодні ніхто ні за що не відповідає. Ніхто, крім, можливо, мозкових трестів, про які ви згадали.
— Існують й інші думки з цього приводу, — кидаю байдуже, так само безтурботно помахуючи маленькою чорною сумкою з австрійським паспортом.
— Які інші думки? Чим і перед ким завинили ці люди? — Вона показує рукою на гурт туристів, що сунуть площею. — Адже якщо завтра над містом вибухне бомба, вона спопелить їх разом з усім іншим навколо. І вони не в змозі якось запобігти катастрофі.
— Цього ви не можете знати.
— Знаю. З власного досвіду.
— Ви вже пережили атомний апокаліпсис?
— Пережила інший апокаліпсис. В'єтнамський.
— Брали участь у війні?
— Брала участь проти війни. Ходила перед Білим домом з такою ж молоддю, запальною й пустоголовою, як і я, скандувала заклики до миру й любові, писала гасла на стінах, взагалі воювала проти насильства, аж поки насильство схопило мене й потягло до поліцейської машини…
— Думаю все-таки, що вас не затримали.
— Затримали. Нас заштовхали у величезну клітку в якомусь підземеллі, щоб ми мали час подумати й розкаятися. Розмовляти заборонили, та в нас і не було бажання розмовляти. До всього у мене нестерпно боліло забите коліно. Минула ціла доба, поки нас почали по одному виводити. Нарешті дійшла черга й до мене. В кабінеті, куди мене привели, сидів якийсь поліцейський офіцер, схожий на горилу. І знаєте, що сказав мені той тип?
— Щоб ви поводилися пристойніше.
— «Ця війна, — сказав він, — закінчиться, але не тому, що ви цього хочете, а тому що немає такої війни, яка б почалася й не закінчилася. І закінчиться не тоді, коли тобі хочеться, моя дівчинко, а коли вирішать шефи. Тож якщо маєш кебету, забирайся додому. А якщо ні — тягатимуть тебе по поліцейських дільницях і даватимуть прочухана. Й не буде від цього користі. Розумієш чи ні: жодної користі!» Уявляєте: треба було потрапити в поліцію, щоб почути цю істину від якоїсь горили! Та мені довелося ще чимало витерпіти, перш ніж я збагнула ту істину. А потім настав мир. Вийшло саме так, як сказав отой тип: мир настав не тому, що ми добивалися його, а тому, що політики вирішили — треба кінчати з цією війною, бо доведеться розпочинати атомну.