Ренідео Новий Рік
Шрифт:
– І що, ви вже зробили такі каное? – З інтересом запитав Гермес. – Я б вийшов в океан!
– Поки тільки перше, на трьох людей. Ми мріємо створити сімейний музей мореплавців. Хочемо, щоб усе в ньому було діючим. Адже в нас збереглися стародавні карти. Для навчання мореплаванню наші предки використовували карти, які створювали тільки чоловіки з кореня пандануса або жилок листа кокосової пальми, і це був ритуал. Острови на карті позначалися черепашками каурі.
– Так, я все це пам'ятаю. – Замріяно всміхнулася Блакитна Сніжинка. –
– А знаєш, Льюіс, – твердо сказав Девід. – І ми хочемо допомагати вам у створенні такого музею! Адже у нас дідусь – моряк. Він дуже розумний і добрий. Ми всі разом об'єднаємо зусилля для досягнення! Адже це саме той випадок, коли необхідно загальне зусилля, я так розумію?
– Так, – ми просто чудово із цим питанням розібралися! – Зрадів Гермес. – а поки тимчасово прощаємося з Льюісом і Маршаловими островами. Рушаймо далі!
Глава п'ята. 15 годин – Австралія і Соломонові острови
Зеленкувата сяюча Хмаринка зупинилася на дивовижно гарній площі прямо біля входу до Трамвая. Він був напрочуд симпатичний – увесь прикрашений повітряними кулями, квітами, дуже затишний і старовинний. Всередині на широкій дерев'яній лаві сиділи Червоний Кенгуру, Ему, декілька черепах і їжаків.
– О! У нас новорічні гості! – Приязно посміхнувся Ему. – Заходьте до нас! Ми якраз відправляємося у святкову нічну подорож по місту, ви вчасно встигли! Давайте знайомитися!
Коли все назвали свої імена, Гермес пояснив, що довго гостювати немає можливості, і тому важливо побачити найголовніше!
– Супер! –вигукнув Ему. – Ви потрапили в точку. Ви в Мельбурні, культурній столиці Австралії. Мельбурн так і називають: "дивовижне місто".
– Що це значить? – Здивувалася Соня.
– Це значить, що тут усе дивовижне. – Розважливо пояснив Червоний Кенгуру. – От, наприклад, ми з Ему – щитоутримувачі, і це дивовижно.
– Щито… хто? – розгублено перепитав Маленький Червоний Крабик.
– Ну, розумієш, в Австралії є герб, а на гербі щит, а ми з Ему стоїмо й тримаємо цей щит. – Терпляче пояснив Червоний Кенгуру. – Така честь нам за те, що кенгуру і Ему живуть тільки на цьому континенті. І от, ми постійно тримаємо щит і цим зайняті, а сьогодні подвійне свято, і у нас маленький вихідний. Трамвай запросив нас на святкову прогулянку, він теж місцевий, йому вже виповнилося сто років, і він теж знаменитість.
– А яке друге свято, крім Нового року? І чому Трамвай знаменитість? – Запитала Пташка
– Така маленька, а задаєш такі розумні питання! – Задоволено похвалив Пташку Ківі Червоний Кенгуру. – Розумієш, саме 1 січня 1901 року була проголошена незалежність Австралії як окремої країни. А трамвайна мережа в нашому місті – найбільша у світі й дуже знаменита. У нас є навіть трамваї-ресторани! А ми вирішили прогулятися з нашим другом, звичайним Трамвайчиком, щоб зручніше було співати і грати!
– Співати і грати! – Зачаровано повторила Желі. – Це мої улюблені заняття!
– І на чому ж ви тут граєте? – Оглянувся довкіл Маленький Червоний Крабик.
– Дивися! – Ему дістав з-за сидіння довгу яскраво розписану трубу. – Це диджериду, головний музичний інструмент Австралії. У нього є більш десяти різних назв – різні народи називають його по-різному. Але суть завжди одна: це довга труба довжиною від одного метра до трьох, в яку можна дуже захоплююче дудіти!
– А як його придумали? – Діловито запитав Девід, оглядаючи диджериду.
– О, це було дуже, дуже давно! – мрійливо відповів Ему, піднявши очі до неба. – Вирішальну роль у цьому зіграли терміти!
– Терміти? Але це ж такі білі мурахи, наскільки я знаю. При чому вони до музики? – здивувалася Соня.
– Все просто. – Авторитетно заявив Червоний Кенгуру. – Терміти виїдають серцевину евкаліпта. Виходить порожня трубка. У прадавні часи люди помітили: якщо подудіти в неї, звук виходить дуже гарний. Тоді ще придумали зробити мундштук, це така насадка із бджолиного воску. Багато століть вдосконалювася спеціальна техніка гри. Щоб грати на диджериду, треба навчитися безперервного подиху, коли вдих поєднується з видихом.
Червоний Кенгуру розповідав дуже натхненно, від захвату постукуючи хвостиком по сидінню. Було видно, що він дуже, дуже любить грати! Потім, опустивши очі, він запитав трохи зніяковіло:
– Втім, може, ви хочете послухати наші пісні? У нас з Ему творчий дует. Я граю на диджериду, а Ему за допомогою свого природного надувного мішка на шиї видає звуки – він може бумкати, рохкати і свистіти.
– Звичайно! Так, дуже хочемо! – Навперебій запевнили мандрівники артистів.
– Дуже просимо. – Із граціозною жіночністю додала Желі. Її мудра некваплива мова славно прикрасила бесіду, Трамвай і все сяюче святковими вогнями місто.
Тим часом Трамвай уже їхав вулицями. Він як справжній старожил посміхався старим друзям – деревам, вітринам, переходам… Червоний Кенгуру почав свою гру на диджериду, і Ему дуже серйозно і натхненно вів свою партію, видаючи бумкання й рохкання в належному місці! Це була дивовижна подія – у дивовижному місті дивовижні друзі співали свою дивовижну пісню Любові. Ось яка це пісня:
У космічних світах є невелика
і дуже гарна Блакитна Планета.
Так, адже це наша Земля!
А на Землі є багато води.