Рiднi дiти
Шрифт:
У далекому морі
В першій каюті праворуч живуть два лейтенанти: Євген Володимирович Кондратенко і Віктор Олександрович Таращанський. Коли вони наодинці – просто Женя і Вітя. Коли вони наодинці, це взагалі ще зовсім хлопці, аж ніяк не схожі на офіцерів.
Вони люблять інколи навіть поборотися, звичайно, щоб ніхто не побачив з команди! Команда, правда, їх дуже любить, і коли б побачила – не виказала б.
Корабельна служба серйозна і складна. Ну, що ж, з Віті поки що не вийшов архітектор, він дуже полюбив море і
– Я ж із Одеси! – каже він гордо.
І інколи вони до нестями сперечаються, яке місто краще, – Одеса чи Київ, бо Віті, як кожному киянину, здається, що красивішого за Київ міста нема. Він, правда, давно-давно там не був. В уявленні ще довоєнний Київ. Як хочеться побувати там! Звичайно, важко піти по тій вулиці, де колись жив у щасливі роки з батьком, матір'ю, сестричкою, знати, що вони тебе не зустрінуть, але ж там, у Києві, його зустріне Ліна…
От її фото, нарешті надіслане, висить над його тумбочкою.
Яка була радість, коли одержав це фото! Воно було надписане їм обом: «Віті і Жені – Ліна».
Підписуючи так, Ліна подумала:
«Коли-небудь, коли я виправдаю в житті своє ім'я, я надпишу на картці «Леніна». Вітя навіть не знає, що мене звуть насправді Леніною».
– Ясно, що це тобі. А вона гарна, подивись, і очі такі великі, і коси. Правда, може, це тільки на фото. Може, у неї просто фотогенічне обличчя, – додав він, щоб подратувати друга.
Але Вітя сяяв від радості і лише повчально сказав:
– Заздрість – це велика вада, мій дорогий.
Для нього Ліна була красунею і найрозумнішою дівчиною в світі. Дівчина, про яку можна було тільки мріяти! Адже ще до фото він уже стільки думав про неї і перечитував сотні разів її листи, а тепер, коли він ще побачив її серйозне, розумне обличчя (він запевняв себе, що це основне, а зовсім не те, що вона гарна), йому одразу захотілося сісти і написати: «Ліно, чекайте мене». Він, звичайно, цього не зробив, але листи його стали ще довшими, ще щирішими, ще одвертішими, він став багато читати у вільні від вахт години; коли вони зупинялися в чужих портах, йому хотілося якнайбільше побачити, щоб потім описати Ліні.
Женя трохи підсміювався, але співчував.
– Коли б швидше додому, – казав Вітя. 1 Женя брав мандоліну, награвав і наспівував:
– Додому, додому,
В дорогу знайому,
На зорі ясного Кремля!..
Вони любили обидва цю пісню. Женя – тому що любив дуже співати морські пісні, а Вітя ще й тому, що цю пісню надіслала Ліна.
Вона написала: «Мені здається, що це про вас написали, про вас і ваших товаришів, і тому я часто граю її і навчила співати дітей».
Справді, коли, діти співали:
– В далекому морі, в гулкім океані, Радянські пливуть кораблі, І в рубках матроси, як вечір настане, Сумують по рідній землі… -
вона завжди думала про Вітю і його друзів, і діти знали, що це любима пісня Ліни Павлівни.
Справді, які тільки моря, які гулкі океани довелося пропливти Віті з того часу, коли його й Женю перевели
Він побував на березі Африки і Азії, в портах островів Великого, або Тихого океану… Цейлон, Мадагаскар… Це колись звучало казкою на уроках географії в школі. Зараз казка була розвінчана. Крім екзотичної природи, вони ще бачили поневолене життя колоній і напівколоній – і справді, так, як співалося і в пісні, скільки нещасних, безправних людей виходило на берег хоч здалека подивитися на корабель з вільної, щасливої країни, на п'ятикутні радянські зорі, на червоні прапори!
І в грудях молодих моряків виростало почуття гордості за свою Батьківщину.
Зараз вони поверталися з далекого рейсу. Вони побували в найбільшому австралійському місті Мельбурн, і перша їхня зупинка мала бути в порту Фрімантл.
Вони вже з охотою кидали цю британську велику колонію, яку ще в минулому сторіччі британці почали заселяти засланими, і тепер надсилали туди тисячі переміщених людей з концтаборів Європи.
– Ні, ні, швидше додому! – казав Вітя.
– Додому, додому,
В дорогу знайому,
На зорі ясного Кремля!
–
весь час наспівував Женя. Ще порт Фрімантл, і вони вийдуть у відкритий океан!
– Зійдемо в Фрімантлі, пройдемося – адже ми стоятимемо довго, – вирішив Вітя. – Згода?
– Згода! – кивнув головою Женя.
Корабель увійшов у гавань, коли темна ніч спустилась на землю, але на березі було багато людей, різні мови лунали звідти.
Зійшли в порт – Вітя, Женя, кілька матросів з їхнього корабля, вільні від вахти. Вони погуляли недалеко від порту і повертали на корабель, коли в порту вже було порожньо, тихо.
– Все-таки не віриться, що це вже наш останній рейс перед відпусткою, – сказав Вітя, – а там додому! Ми поїдемо в твою Одесу, а потім у мій Київ, а потім вдвох поїдемо до Москви. Як давно не був я в Москві! Москва, Москва!
Раптом у проході на трап з-за бочок вони почули тихий шепіт:
– Рус! Моску!
Моску! Як часто чули вони з юрби голодних, напівголодних, знесилених надмірною працею, безправних людей це слово, яке звучало, як пароль, як заклик, як віра і надія. Хто шепоче його зараз?
Вітя нагинається і бачить дві маленькі дитячі постаті, худі, виснажені, перелякані.
– Sie sind Russ? Sie sind Russ?[14]-питає дівчинка, трохи старша. Wir sind nicht Deutsch[15].
– Звідки ви? – питає по німецьки Вітя.
– Ми з Радянського Союзу, – шепоче швидко-швидко дівчинка. – Але нас не віддали, бо ми нічого не знаємо, хто ми, і прізвищ не знаємо. Я знаю тільки і пам'ятаю, що мене звуть Ліда, а його Ясик, і мені одна дівчина сказала, коли ми лежали хворі, що я з Радянського Союзу. Ви звідти? Ви казали – Москва! Ясик в дорозі захворів. А Петер помер, і його кинули в море, і Надя померла, а Юріс, напевне, вночі помре. Ми в трюмі сиділи зачинені, але почули, що тут стоїть радянський корабель – ми й втекли, коли мертву Надю виносили. Я і Ясик. Бачите, він хворий, не може стояти.