Рiднi дiти
Шрифт:
* * *
Діти сиділи, вражені оповіданнями Катиного батька, і ще дивувалися і ойкали, пригадуючи і повторюючи різні деталі його бойових епізодів, і раптом Тоня спитала:
– Тепер Катя поїде від нас?
І діти насторожилися, засмутилися і питали Марину Петрівну:
– Катя лишиться в будинку чи її забере батько?
Ваня великий ходив і мовчки дивився запитливими очима, і навіть Льоня Лебединський прибіг із своєї школи на кілька хвилин – йому по дорозі все розповіла Лена. Чи правда, що у Каті батько
Марина Петрівна сама не знала. Їй було важко уявити дитячий колектив без Каті, і чи буде Каті краще десь там, на новому місці, де вона буде лише одна з батьком і всі турботи і клопіт ляжуть на її дитячі плечі… А може, й батькові буде легше, коли він знатиме, що Катя добре живе, вчиться, одягнена, взута, доглянута. Йому ще треба влаштовуватися, починати нове життя, і турботи про Катю лише заважатимуть.
Про це все Марина Петрівна і сказала Роману Денисовичу і Каті, коли ті сиділи другого чи третього дня після зустрічі в її кабінеті.
Але треба було тільки поглянути, як мимоволі пальці Каті вчепилися в рукав батьківської гімнастьорки і як вмить батько притулив Катю ще міцніше до себе.
– Дорога Марино Петрівно, – сказав він зворушено. – Я вам такий вдячний! Хіба є слова, щоб висловити мої почуття. Це тільки у нас, в Радянському Союзі, можуть створити таке щасливе дитинство. Це ми всі бачимо і відчуваємо. Я знаю, що Каті буде краще у вас. У мене ще нічого нема. Сам один. Все треба починати спочатку. Але тепер, коли я знайшов свою доньку, мені страшно й на день розлучатися з нею. Може, ще доведеться розлучитися! Та я знатиму завжди, що в неї є рідна сім'я, і коли мене знову покличуть на якусь справу – я привезу її до вас. А втім, як вирішить сама Катя… – раптом додав він.
Катя підійшла до Марини Петрівни і взяла несміливо її за руку. їй здалося, може, це дуже невдячно, недобре з її, Катиного, боку, але, поглянувши в очі, Катя відчула, що Марина Петрівна розуміє все.
– Я ж не можу покинути тата самого, правда?.. Він стільки пережив… – сказала вона. – Але ви знаєте, як я вас люблю і всіх дітей. Мені буде дуже сумно без вас… – нахмурила вона брови. – Мені буде дуже важко знати, що мене забудуть. А я, я завжди пам'ятатиму вас і все, все. І справді, коли дозволите, я приїздитиму до вас у гості. Може, ви мене коли покличете на канікули? – І Катя притулилася до Марини Петрівни, дивлячись на неї своїми щирими, правдивими очима.
Напередодні від'їзду трапилася надзвичайна подія. Тільки подумати – через чашку!
Льоні, Вані великому і Борису, з якими так багато морочилася Катя, дуже хотілося щось подарувати на пам'ять Каті. Вони довго радилися, потім рахували якісь гроші, і потім Льоня побіг до Леночки і щось їй шепотів.
Леночка їздила до міста і привезла хлопцям невеличкий пакуночок. Льоня обережно розв'язав його. Там була чашка.
– Чудово! – скрикнув він. – Ваню, Борисе! Оце саме для Каті! Леночка, які ми тобі вдячні, що ти вибрала таку.
Чашка справді була дуже красива, в формі піяли, темно-синя з золотими зірочками. Дуже красива.
– От молодці хлопці, а ми й не догадалися, – сказали з жалем Ася і Роза.
І всі діти прибігли дивитися на гарну чашку. Ваня великий весь час поглядав з острахом, щоб, бува, не розбили, і робив застережливі рухи рукою.
– Катя! Катя йде! – закричали Тоня і Зіна.
– Обережно! – суворо сказав Борис.
Катя вбігла в кімнату, і в цей час – який жах! – діти підштовхнули Бориса, він схопився за поличку, на якій стояла чашка, поличка захиталася і…
– Чашка! Чашка! – раптом закричав з розпачем Ваня великий. – Катина чашка розбилась!
Чашка справді розбилась на дрібні скалочки, але на неї ніхто не звернув уваги, усі дивилися на Ваню великого, який так несподівано заговорив. Катя схопила його за руки, Леночка в хвилюванні обняла його.
– Ваню! Ваню! Милий!
– Катю! Ми ж тобі чашку на пам'ять хотіли подарувати, – казав Ваня.
Він все, все міг сказати!
– Марино Петрівно! Ліно Павлівно! Ваня заговорив! – верещали діти і з криком побігли повідомити всіх про цю радість.
– Яка я щаслива! Яка я щаслива! – повторювала Катя. А Олена Іванівна безапеляційно заявила:
– Ще в дитинстві мені казали: коли посуд б'ється, – це на щастя.
Але діти засміялися, і вона навіть трохи образилася.
– Він з переляку заговорив, – так само безапеляційно сказала Ніна Йосипівна. І, звичайно, нікому не було шкода розбитої чашки, і кожен хотів, щоб Ваня сказав саме йому хоч одне слово.
А він сам, герой вечора, тримав за руку Катю і сам ще не вірив у своє щастя. Казав, сяючи:
– Все-таки шкода, така гарна чашка. Та ти й так не забудеш нас, правда, Катю?
* * *
Катя оббігала весь будинок, всіх обняла, перецілувала, потім непомітно вибігла в садок – тільки Льоня, якого відпустили з школи, і Ваня з нею. Там, за «тютюновими плантаціями», з-під снігу виглядали ялинка, дубок, ясенок і клен. Вони пустили міцно коріння і росли, не могли не рости, бо їх любили і доглядали.
– Не забувайте мене, – сказала Катя Льоні і Вані. Вони втрьох постояли мовчки.
Війна, концтабір, карцери, бомбардування, порятунок, рідний будинок, сад – це ж все пережили вони разом…
– Ми завжди будемо разом, – сказала Катя, – де б ми не були. В Радянському Союзі всі разом і ніде не далеко. А ви найрідніші. Пишіть мені про все!
Увечері приїхала машина з двома бойовими товаришами Романа Денисовича, щоб відвезти Катю з батьком на вокзал. Вони їхали до Москви, а звідти в свою Білорусію. І дивно – нікому не здавалося, що Катя їде назавжди, розлучається з ними навіки.