Рiднi дiти
Шрифт:
– А-а,- червоніє мати,- ні, тобі досить півквитка.
– І Тоні півквитка. От і виходить цілий. Я ж їй казала, що нам одного квитка досить,- сміється Світланка.
– Ти дуже хочеш, щоб твоя подружка їхала до Ленінграда? Вона згодна, щоб її перевели в який-небудь ленінградський дитячий будинок? – питає мати, не знаючи, що листа Світланці прочитала сама Марина Петрівна без останніх слів.
– Чому в дитячий будинок? – не розуміє Світланка. – Вона ж поїде до нас, додому.
– Світланочко,- каже мати,- у нас дуже маленька квартирка, твоє ліжечко ми поставили поруч з ліжком твого маленького братика Світика.
– Та ми можемо вдвох спати! – заспокоює Світланка матір і сміється знову. Подумаєш, біда, спати вдвох з Тонею! – Коли чергові не бачать,- каже вона таємниче, – я завжди до Тоні в ліжко перелажу, особливо взимку. Тільки Марина Петрівна не дозволяє, і ви їй не кажіть.
– А чом ти кажеш мені «ви»? – всміхається мама.
– Я ще не звикла,- ніяковіє Світланка і чомусь смутніє.
– Там дуже хороші дитячі будинки, в Ленінграді,- каже мати,- і згодом ми зможемо Тоню перевести туди.
Світланка не відповідає нічого.
– Ну, розкажи ж мені ще що-небудь,- просить мати.
Але Світланка вже не знає, про що розказувати. Саме заходять Марина Петрівна з Тонею.
– Прошу вас, ходімте перекусите до обіду. Світланочко, запрошуй маму до їдальні, а потім відпочинете з дороги.
– Тоню, можна тебе на хвилину? – раптом просунулася в двері голова Каті.
– Тоня з нами! – схопила Тоню за руку Світланка.
– Я зараз прибіжу! – кинула їй Тоня і, не дивлячися в очі, побігла до Каті.
Каті потрібно було негайно оформити стінгазету. А Ася і Льоня хворі, і Надя – усі художники як змовилися.
– Ну, нівгодинки, Тосько, добре? А то я не встигну уроки вивчити. Потім чергова Ліна Павлівна попросила допомогти купати малят.
Потім треба було вчити уроки!
Світланці дозволили не вчити. Але вона теж сіла.
– Я завтра ще піду в школу,- сказала вона,- і, може, мене викличуть. Я швидко вивчу, поки… мама спочиватиме…
І вона сиділа, як завжди, поряд з Тонею і старанно переписувала вправи з граматики, потім розв'язувала задачки. Інколи поглядала на Тоню сумними очицями і нічого не казала. Тоді Тоня, бачачи, як вона мучиться, сказала сама тихо:
– Ти не сердишся, що я не поїду в Ленінград? Я не хочу в чужий будинок.
І тоді вони обидві заплакали. Але підійшла Леночка і сказала спокійно, хоч сама трохи не заплакала:
– Ну, от дурненькі! Ви ж листуватиметесь, і ми всі з екскурсією поїдемо до Ленінграда і приїдемо до Світланки в гості.
Але всі, навіть хлопці, розуміли, що обом подругам дуже сумно і ця гостя не принесла їм радості, як усі матері, що приїздили за знайденими дітьми.
Другого дня стало трохи спокійніше, хоч Світланка була або незвично серйозною, або розгубленою. Лена, Катя, Марина Петрівна і Маша з Ліною Павлівною догадувалися, як насправді їй сумно і що вона лише стримує себе.
Правда, другого дня увечері «мама Зося» із Світланкою, Тонею, Зіною і Надею їздили до міста. Дівчатка показували їй Київ, і всі трохи розвеселилися.
Але третього дня несподівано знайома нам моторна поштарочка принесла телеграму на ім'я Світланчиної матері. Та страшенно злякалася. Щось із Світиком, майнуло в голові, або з чоловіком. Але те, що вона прочитала, водночас і заспокоїло, і приголомшило її. Вона прочитала: «Привозь обох дівчаток. Одержав персональну пенсію. Цілую дочок. Тато».
Коло неї з'юрбилися зацікавлені діти – Світланка, Тоня, Катя, Лена, Зіна, Ася, Льоня, Баня.
– Що трапилося? – спитала стурбована Леночка.
– Ні, нічого. Чоловік пише, щоб і Тоню привезти. Поїдеш, Тонечко, з нами? Тато кличе. І вона прочитала: «Привозь обох дівчаток. Цілую дочок. Тато».
Тоня поглянула на благальні очі Світланки, на ясні і строгі очі Каті, рідні, ласкаві очі Леночки, на схвильовану Машу, Ліну Павлівну, всіх дітей, на Марину Петрівну,- похитала головою і повторила те, що сказала вчора, тільки голосно і зовсім спокійно:
– Ні, я дома лишуся,- і додала: – Я вам писатиму – і Світланці… і татові.
Їй на одну мить здалося, що справді там, далеко, – її тато. В усякому разі, вона вважатиме його своїм татом!
І всім одразу стало легко, і навіть Катя, яка весь час суворо поглядала па Світланчину матір, раптом усміхнулася і сказала:
– Ми приїдемо влітку, шефи обіцяли таку екскурсію відмінникам!
– Я приїду обов'язково! Я так старатимуся, щоб і мене взяли, – сказала Тоня Світланці, взявши її за руку.
Два дні, які ще прожила в будинку «мама Зося», були вже зовсім спокійні. Тепер, навпаки, всі намагалися розважити і чимось догодити Світланці. І Катя з Леною навіть призналися одна одній, що вони непевні, як там буде Світланці, але Ліна Павлівна їх заспокоїла:
– Видно, батько дуже хороша, чула людина. Та й до матері Світланка звикне, у них у обох легка вдача, це Тоня найменшу дрібницю переживала б.
– Хоч би швидше листа від неї одержати, як їй там буде,- сказала Лена.
На вокзал пішли проводжати Ліна Павлівна, Лена, Катя, Тоня, Зіночка і Надя, і там, звичайно, не обійшлося без сліз! Зіночка і Надя несли по черзі довгу коробку. Це дівчата подарували Світланці свою улюблену ляльку Ясочку.
– Поглянеш на неї і нас згадаєш! – сказала Зіночка. Світланка хлипала і не випускала з руки Тонину руку, але старші
намагалися її розвеселити, вони жартували, сміялися до речі і не до речі.
– А тепер швидше додому! – сказала Катя, коли поїзд рушив. – А то ж у нас сьогодні на піонерському зборі зустріч з краснодонцем Жорою Арутюнянцем. Маша наказала, щоб не спізнювалися!
Катя
Господинею в саду була Катя.