Рiднi дiти
Шрифт:
Вона, Лена, ніби підслухала Тонині думки і продовжила їх. «Але ж Світланка поїде, як же вони будуть не разом?» – спробувала захиститися і від своїх думок і від Лениних запитань Тоня.
– А може, їм важко буде, щоб одразу дві дівчинки приїхали,- сказала Лена.- Адже ти велика вже, ти ж це розумієш. Це не дитячий будинок. А може, вони саму Світланку хочуть. І ти тут кинеш своїх, рідних, і поїдеш, власне, до чужих.
– Так Світланка їм же писала. Як же без Світланки?
Ні, справді, як же лишитися без Світланки? Хай Лена
– Леночко, а як би ти? Ти б поїхала чи лишилася?
– Навіть коли б мене дуже просили, я б не поїхала,- твердо сказала Лена. – Я дома тут. Тут про мене Радянська влада піклується. І я кінчу школу, технікум і працюватиму, за все віддячу. А там би я наче в приймах була. Думала б, може, вони Світланку більше люблять. Вона ж все-таки рідна дочка. А тут усі ми рівні і рідні Марині Петрівні, Ліні Павлівні, Маші, усім. Ні, я нізащо не поїхала б!
– Може й мені не їхати? – спитала тихо Тоня.
– Ти сама вирішиш, коли вони покличуть,- сказала Леночка. – А зараз спи! Сьогодні такий хороший день, та я певна, в будинку далі буде все краще і краще. От Маша клопочеться, щоб піонерську кімнату влаштувати, гуртки як слід працюватимуть, ти в журнал вірші писатимеш… На добраніч, Тонько! – вона нагнулася і поцілувала Тоню, і Тоня притулилася до неї, рідної старшої сестри всіх дітей, як тулилася до неї ще в ті страшні далекі часи. І раптом відчула – їй дуже не хочеться, щоб щось змінилося.
Будинок, діти, старші дівчата, школа, піонерська дружина… Хай так буде ще довго, довго, аж поки вона виросте. От тільки як із Світланкою?
Світланка не знала, чи кинутись до мами, чи чемно привітатися. Вона дивилася то на Тоню, то на цю красиву жінку і розгублено блимала очима.
Вони з Тонею щойно повернулися з школи, і вже на вулиці їм назустріч бігли діти і кричали:
– Світланко, твоя мама приїхала!
І вони обидві побігли що є сили, але перед кабінетом Марини Петрівни пішли тихше… тихше… І тихенькі та смирні зайшли в кабінет.
– От вам і Світланка! – сказала Марина Петрівна. – Пізнаєте?
– Не пізнала б! – щиро сказала жінка і притягла до себе дочку. – Світланочко, от я й приїхала по тебе.
Вона ледве стримувала сльози, «мама Зося».
– А оце Тоня! – сказала Світланка.
– Здрастуй, Тонечко! – сказала Світланчина мама і поцілувала й Тоню.
– Тонечко, ходімо приготуємо кімнату нашій гості,- сказала Марина Петрівна. – Ми вас влаштуємо в кімнаті завпеда, ви, мабуть, стомилися з дороги. Ми зараз повернемося.
Тоня слухняно вийшла з нею за руку.
– Побіжи, Тонику, швидше до Олени Іванівни і скажи, щоб дала чисте простирадло, підодіяльник, наволочку, і принеси все це у кімнату Софії Миронівни. Треба ж усе гарно влаштувати.
Тоня швидко побігла. Звичайно, треба все гарно влаштувати!
Як добре, що Марина Петрівна так привітно приймає Світланчину маму. Так уже повелося в дитбудинку. Хто з батьків приїздить, той обов'язково поживе в будинку 2 – 3 дні, а то й цілий тиждень і розстається, наче близький родич. А яка красива мама Зося! Ще краща, ніж на картці! Тоня з особливою дбайливістю стеле їй постіль на дивані, приносить карафку з водою і горщечок квітів із зали.
– Можна? – питає вона Марину Петрівну.
– Ну, звичайно. А тепер ходімо запросимо пообідати.
Марина Петрівна хвилюється і за Тоню, і за Світланку, і… за цю красиву молоду жінку. Але дивно – найменше вона хвилюється за Тоню. Леночка і Катя розповіли їй про свої розмови з Тонею і про свої спостереження.
– От побачите, вона сама не схоче їхати! – переконано мовила Леночка.
– Але їй буде прикро, коли її не запросять,- суворо сказала Катя. Тоня теж схвильована. Вона дуже красива – Світланчина мама, і вона поцілувала й Тоню, але не так уявляла собі Тоня зустріч з «мамою». І вона така рада, що Марина Петрівна покликала її з собою і що доручила їй допомагати. Тоня раптом притуляється до руки Марини Петрівни, між плечем і ліктем, і їй стає затишно, тепло і спокійно, наче маленькій пташці під крилом матері. Марина Петрівна мовчки гладить темну, гладко зачесану голівку.
Тільки ж як без Світланки? Це ж буде зрада з її, Тониного, боку.
Раптом Марина Петрівна каже:
– Тонечко, Світланчина мати писала, якщо ти захочеш, вона поклопочеться, щоб тебе перевели до ленінградського дитячого будинку. І ти приходитимеш до них у гості, до Світланки.
Тоня здригається, якийсь час мовчить, а потім каже тихо:
– Ні, я хочу тут, дома лишитися.
Марина Петрівна міцно пригортає до себе дівчинку і каже:
– От і добре, рідна моя дитинко. Ходімо швидше, скажемо, щоб принесли сніданок, а то незручно примушувати гостю чекати до обіду.
А в кабінеті Світланка сидить на колінах у матері незвичайно серйозна і докладно, як доросла, розповідає про те, як їх прийняли у піонери, і через кожні два слова: «Ми з Тонею», «Я з Тонею», «А Тоня казала»…
Мати слухає тільки її голосок і наче нічого не розуміє. Час від часу вона витирає сльози, задає одні і ті ж питання по кілька разів.
– А ти добре вчишся?
– Еге, я ж кажу, в табелі у мене тільки дві четвірки, а у Тоні всі п'ятірки. У мене з арифметики і з англійської мови.
– Ти вже вчиш англійську мову? – дивується мати.
– Аякже! Я ж уже в третьому класі. Ми з Тонею з самого першого класу сидимо вдвох на парті. Нас хотіли розсадити, так я плакала, і нас не розсадили.
Світланка чомусь уникає в розмові слова «мама», але ось раптом несміливо каже:
– Мамо… – І Зося вся тремтить від хвилювання, почувши вперше це слово. – Мамо, а нам з Тонею треба повні квитки брати, чи можна один на двох?
– Які квитки? – не розуміє мати.
– Ну, на поїзд до Ленінграда?