Рiднi дiти
Шрифт:
– А Зіну, по-моєму, Іра шукала,- сказала Катя. Та однаково гра на сьогодні скінчилася.
Катя по-дружньому обняла Тоню.
– Ти тільки швидше читай, а то ж мене дівчатка лаятимуть, що я спочатку малим виділяю.
– Хіба я мала? – навіть образилася Тоня. – Я ж середня.
– Ну, все-таки. І Ася, і Роза вже піонерки, а ти ще ляльками граєшся.
Тоня почервоніла.
– А хіба піонеркам не можна ляльками гратися? – спитала вона так серйозно, що Каті стало навіть шкода дівчинки.
– Ні, я не знаю, хіба є таке правило? – чистосердо призналася вона.
– Знаєш, я просто люблю вигадувати різне життя, – пояснила Тоня.
– Я розумію,- раптом сказала Катя. – Але я люблю щось таке вигадувати, щоб можна було самій і зробити. Ти знаєш, мені й досі дивно, що ми можемо щось вигадати, вирішити і зробити! Я ніяк не звикну до цього.
– Ти ж завжди щось робиш,- з захопленням сказала Тоня. – І садок, і стінгазети, і всі свята, і рада дружини – ти скрізь і ні від чого не відмовляєшся. От інші починають і кидають, а ти ні, – все по-справжньому робиш.
– Знаєш, це я все перевіряю,- одверто, але так ніби під секретом сказала Катя. – Це я все перевіряю, що ми насправді можемо зробити.
Адже ж я піонерка. Навіщо ж тільки називатися? – Вона усміхнулася – розмова почалася!.. – От ти прочитаєш книжку про Гулю Корольову. Вона була справжня піонерка і вже якщо поставить собі мету – обов'язково досягне.
– А мене ще не скоро можуть у піонери прийняти? – потупивши очі, несміливо спитала Тоня і знову почервоніла. Справді, куди ж! От тільки-но ляльками бавилась, а тут в піонери! – Ти думаєш, я ще дуже несвідома?
– Ні, я так зовсім не думаю,- щиро сказала Катя.- Навпаки, я думаю, що зовсім скоро приймуть, і я ще думаю, що ти зможеш допомогти нам із стінгазетою і журналом. Чому тільки старші? Треба, щоб і середні в усьому допомагали. І я думаю, ви вже цілком виросли, щоб вас прийняли в піонери. Тільки, звичайно, треба підготуватися, треба ж знати, що таке піонер, для чого вступають у піонерорганізацію.
– А ти розкажи,- пошепки попросила Тоня.
Світланка була ще мала. Ну, просто мала. Вона теж слухала Катю і Машеньку, але її щиро більш цікавив весь ритуал: як прийматимуть, що треба казати, чи одразу пов'яжуть червоний галстук. Їх готували до вступу разом, чотирьох середніх дівчат – Тоню, Світланку, Зіночку і Надю.
А про підслухану гру Катя розповіла Лені і Ліні Павлівні, і раптом всі втрьох почали згадувати, як колись давно-давно святкували їхні іменини.
– Все-таки нам ще встигли справляти,- з сумною усмішкою сказала Лена. – А от середнім і малятам – зовсім ні… не встигли… Я пам'ятаю, Зінин день був у серпні, а числа, звичайно, не пам'ятаю. Треба буде в серпні їй щось подарувати.
– Про Світланин тепер мати згадає,- сказала Катя.- А мій був у березні. Я в березні народилася. 15 березня.
– І мій у березні, я ніколи й не згадувала за цей час,- сказала Ліна Павлівна. – Це ж уже скоро. Що подарувати тобі, Катю, га?
– Ну, от ніби я напросилася, – почервоніла Катя. І щоб повернути розмову на інших, сказала: – А от коли день народження Тоні, зовсім невідомо. Правда, можна вигадати,- додала вона раптом.
А все до кінця вигадала Марина Петрівна.
Спочатку вона зібрала виховательок і порадилася з ними. Потім зібрала старших дівчат, і те, що дівчата почули, було дуже веселе!
– Ми вирішили святкувати іменини всіх наших дітей,- сказала вона,- вірніше, день народження. Але ж ви самі знаєте – більшість із вас не пам'ятає, особливо малята. Проте ми завжди можемо вибрати відповідний день. От, наприклад, Тоню цими днями приймуть у піонери. Хіба не може цей день бути і днем її народження?
– Ой, як добре! – зраділа Лена.
– Із цього року вона завжди відзначатиме цей день, все своє життя. Будемо вважати, що саме в цей день їй мине десять років. Про Зіночку ми вже знаємо – вона народилася у серпні, а Надя, казав її старший брат, у липні. Ми зможемо їхній день святкувати разом. А разом з Тонею ми влаштуємо й іменини Каті, адже і ти в березні народилася. Згода, дівчатка? І саме на канікули.
Дівчатка були в захопленні, вони верещали, посхоплювалися з місць. Тільки Катя дуже почервоніла і сказала:
– Та й Ліна Павлівна ж іменинниця. На другий день після мене!
– А-а! – протягла Марина Петрівна і так подивилася на Ліну Павлівну, наче спіймала її на гарячому. – Про себе вона змовчала! Гаразд! Буде в нас три іменинниці і пироги трьох сортів!
Це хіба педрада? Обмірковували, які подарунки приготувати, які плаття пошити, які пироги пекти, кого запросити в гості.
– Я не вестиму протоколу, я просто все по-хазяйському запишу! – сказала Ліна – секретар педради.
– Ні, обов'язково голосувати! Я, наприклад, за пироги з яблуками! – аж залилася сміхом Машенька.
– Дівчата, не пустуйте,- спинила їх Марина Петрівна, але їй самій було весело дивитися на них. І Машенька, і Ліна з таким палом сперечалися з Оленою Іванівною, чи одягати іменинницям щось відмінне від інших, чи ні, з Ніною Йосипівною, що готувати на обід, і так хвилювалися, щоб часом кого не пропустити в списку гостей, що на них не можна було дивитися без усмішки. Потім Машенька раптом посерйознішала і сказала майже урочисто:
– А прийом у піонери мусить бути надзвичайним. Я вже все, все обміркувала!
Звичайно, «старі соратники» – Ольга Демидівна, Софія Миронівна, інші досвідчені вихователі були міцною опорою в усій роботі, але інколи Марина Петрівна думала, що в будинку було б зовсім не те без цих дівчаток з їхнім юним запалом. Вона згадувала слова свого вчителя, незвичайного педагога – Антона Семеновича Макаренка, про те, як треба вміло підбирати педколектив, що поряд з досвідченими, до педантизму точними педагогами мусить бути обов'язково молодь, палка, захоплена, хай з помилками в роботі, але з мріями, нерозв'язаними питаннями, спірками, яка ще сама вчиться у старших, але з якою діти почувають себе вільніше, простіше, легше – адже це майже ровесники, і в яку діти трохи закохані, намагаються її наслідувати.