Рiднi дiти
Шрифт:
– Він буде дипломатом,- сказала Ліна Павлівна, – їздитиме на міжнародні асамблеї і там виступатиме проти англо-американських паліїв війни.
– Справді? – серйозно спитала Зіна. – Ой Льонечко, який ти розумний!..
Усі розсміялися, а Катя сказала:
– Ні, правда, це дуже-дуже цікаво. Я певна, що ти добре вчитимешся, знатимеш мови і підеш на дипломатичний.
Льоня зрадів, але водночас з легким докором глянув на неї. Невже Каті зовсім байдуже, чи лишиться він у будинку, чи буде в іншому місці? А Катя спокійно, як завжди, сказала при всіх:
– Мені, звичайно, сумно буде без тебе, я звикла з тобою скрізь разом працювати. Ти обов'язково приходь щонеділі. Не забувай нас там, у своїй школі.
Дуже сумував Ваня великий і тепер не відходив від Каті. Його вчила окремо Ліна Павлівна. Вона водила його і до лікаря логопеда, і в школу глухонімих, але ж він не був глухий! І лікар логопед нічим не допоміг – Ваня не розмовляв. Найкраще його розуміли Ліна Павлівна і Катя. Катя терпляче, як ніхто з дітей, розмовляла з ним. Вона розказувала йому все те, що вчили в школі, диктувала ті самі диктанти, і Ваня писав і розв'язував задачки не гірше за інших.
Так, Катя була Завжди зайнята, і їй не треба було нагадувати – зробити те або те. На неї можна було покластися, бо до всього вона ставилася свідомо і відповідально. Про це знали і діти, і вихователі.
Перед святами вона разом з усіма старшими піонерами була заклопотана найдужче.
А найбільш перед Новим роком. Перед ялинкою.
Засідання ради піонерської дружини було строго закритим. Присутні були Марина Петрівна, Ліна Павлівна, а порядкувала всім Машенька.
– Дамо слово для інформації Марині Петрівні,- сказала голова ради дружини Ася.
– Діти, – почала Марина Петрівна. – Цього року шефи виділили нам спеціальні кошти, щоб ми влаштували велике веселе свято. Ми задоволені вашими успіхами в школі і хочемо, щоб канікули ви провели якнайкраще. Ми подбаємо про те, щоб ви відвідували під час канікул театри, кіно, буде зустріч з письменниками, з двічі Героєм Радянського Союзу Сидором Артемовичем Ковпаком.
– Ой,- зойкнули дівчата.
– От здорово! – вигукнули захоплені хлопці.
– Але ми мусимо добре обміркувати,- продовжувала Марина Петрівна,- як ми влаштуємо ялинку, яка у нас буде вистава. От про це я й прошу сьогодні докладно поговорити.
– Хто бере слово? – спитала солідно Ася. Майже всі підняли руки.
– Ну, я буду всім по черзі давати,- вирішила Ася. – Ти, Валю.
– Щоб старші діти самі прикрасили ялинку, і нікого в залу не пускати, аж поки засвітимо.
Хоч це було висловлено не дуже складно, але всім подобалося.
– З школи учителів і дітей запросити в гості!
– Вивчити новорічні вірші!
– Приготувати малятам подарунки!
Усе записували, кожне дрібне зауваження. Але ось дійшла черга до Каті.
– Я пропоную,- сказала вона,- щоб усі діти, навіть малята і всі хлопці, які завжди уникають того, взяли участь у виставі. Щоб це вийшов справжній новорічний карнавал, щоб усі були в карнавальних вбраннях, і тоді всім буде весело.
– А як же малята виступатимуть разом із старшими? – спитала Валя.
– Під ногами тільки плутатимуться,- зауважив Ілько.
– Ні, ні, хай і малята! – підтримала Леночка. – Ти, Катю, напевне, вже щось надумала.
– Я справді дещо придумала, може й не так, але ви поправите. Я думала, відкриємо свято пісенькою сніжинок і їхнім танком. Оце й будуть ролі для малят. Ми самі пошиємо їм вбрання, тільки щоб Олена Іванівна покроїла.
Олена Іванівна була кастеляншею і швачкою в будинку.
– Ну, звичайно, мусить бути Дід Мороз,- продовжувала Катя, – яка ж ялинка без Діда Мороза? Він вітатиме всіх з Новим роком, він розкаже, як живуть скрізь на світі діти, а потім він почне розповідати казки. А казки будуть пушкінські, і ми їх будемо показувати, і там усім дітям ролі будуть. Ми покажемо казку про царя Салтана – там мусить бути тридцять три богатирі, і танок морських хвиль, і царівна Лебідь, і сестри. Усім вистачить!
До чого ж це всім подобалося! Одразу загомоніли, почали додавати щось своє, розвивати далі.
– А хто буде Дід Мороз?
– Хай хтось із хлопців!
– Ні, треба когось вищого, у нас все-таки хлопці ще не такі високі.
– От якби так зробити, щоб ніхто не знав, хто буде Дід Мороз, хай тільки Марина Петрівна знає, – сказала Катя.
– Ні, хай знає тільки Олена Іванівна, – поправила Леночка. – Одна Олена Іванівна одягатиме – значить, знатиме. Хай це і від Марини Петрівни буде секрет! – засміялася вона. Усім це дуже сподобалося.
– Тільки щоб справжній, справжній секрет і від Марини Петрівни! Олено Іванівно, нікому, нікому не кажіть.
– Будьте певні, – примружила очі стара Олена Іванівна, коли її повідомили про цю важливу постанову. Вона й сама любила такі витівки!
Олену Іванівну діти дуже любили. Вона колись працювала в костюмерній оперного театру, і готувати вбрання до свят, карнавалів – це була її стихія. Крім того, вона завжди любила розповідати про театр, про постановки опер та балетів, про видатних акторів, які приїздили на гастролі. Але завжди найбільший наголос робився на тому, яке вбрання приготувала їм Олена Іванівна. І виходило, що значна частина успіху залежала саме від неї.
Дівчатка завжди вигадували, що їм треба попрасувати стьожки чи підшити спідницю, аби побігти в «костюмерну», як, за старою звичкою, звала свою маленьку робочу кімнату Олена Іванівна. Крім того, Олена Іванівна вчила охочих вишивати, і вже багато тумбочок у спальні були вкриті серветочками власної роботи. А старші дівчатка просто змагалися у майстерності обв'язувати хусточки.
Зараз навколо Олени Іванівни весь час юрбилися діти.
– Щоб тільки це не відбилося на табелі,- всерйоз непокоїлася Марина Петрівна. – Катю, дивись мені!