Рiднi дiти
Шрифт:
– Я приїду влітку, – обіцяла вона впевнено. – І я писатиму часто, і ви всі мені. Тонько! Не вішай носа. Надсилай мені всі вірші! Мічурінці! Не забудьте в квітні висадити бульби лілей і троянди рано не розкривайте! Привіт Петру Петровичу! Коли я кінчу школу, я приїду в Київ, у нього вчитися. До побачення, дорогі мої! До побачення!
Прізвищ нема
… "Я благаю вас. Розшукайте мою дочку Надю. Вона десь в англійській
…«Наші два сини Гунар і Петер лишилися в дитячому притулку англійської зони. Вони були вивезені з Латвії у 44-му році. Ми, радянські громадяни, просимо повернути їх на батьківщину в Радянську Латвію»…
…«Я надсилаю вам копію метричного свідоцтва, з нього видно, що Толя справді мій син. Нас розлучили в концтаборі в 1945 році. Як же мені довести, що це мій син, а я його мати, загубила на війні чоловіка, сама я пройшла крізь фашистську каторгу і нацистські табори смерті, витримала всі фашистські муки та катування, але живу, живу на своїй рідній Радянській Батьківщині і хочу повернути до себе свою єдину радість, свого сина – і я мушу доводити, що я, справді я – його мати!..»
…«Ми пишемо вам від імені матері – партизанки Вітчизняної війни, що вже п'ять років лежить після тяжкого поранення в ліжку. Її сина Яна (Ясика) вивезли у 1943 році до Німеччини разом із старою матір'ю.
Стара мати загинула в душогубці концтабору. Хлопчик був вивезений з іншими радянськими дітьми з концтабору Аушвіц в Путуліц і потім на захід наглядачкою фрау Фогель. У цій жахливій справі брав участь професор Хопперт. Відомо, що хлопчикові змінили ім'я на Ганс. Була разом з ним радянська дівчинка Ліда, яку стали називати Ліндою. Ясик 1940 року народження – надсилаємо його дитячу фотографію і фотографію його батьків.
Ми благаємо вас розшукати хлопчика».
Під цим листом підписів було багато – вихователька дитбудинку репатрійованих дітей, Герой Радянського Союзу, заслужена артистка республіки, лікар – завкафедри Охматдиту. Обозна – знайоме прізвище. Ну, її він добре знає і пам'ятає! Але вона не знає, що він тепер працює у відділі репатріації. Він не встиг дочитати решту листів, як задзвонив телефон.
– Це я, Валентина, – почув він голос дружини. – Я одержала листа від Олександри Самійлівни.
– Я також, – відповів полковник.
– Так ти, напевне, все знаєш. Я і маленька Валюшка приєднуємо наші голоси. Роби все, що зможеш. Почекай, Валюшка хоче тобі теж щось сказати.
Обличчя полковника враз проясніло, коли він почув радісний голосок:
– Тату, привези хлопчика!..
– От що, – сказав полковник, покликавши своїх помічників у справі репатріації, – негайно складіть списки дітей за цими листами. Адреса притулку у вас? Сьогодні ж поїдемо. Так, так. Машиною. Коли б хто знав там, дома, в Радянському Союзі, як по-дурному довго тягнеться ця справа. Переговори з представниками англо-американської зони, їхні безглузді зволікання. То нема керуючого таборами переміщення, то нема представників комісії, то будинок переїхав на інше місце.
– Я не розумію,- хвилювалася дома Валентина Дмитрівна.- Здається, так просто, батьки звертаються з проханням розшукати – перевіряють, де діти, і дітей віддають. Ні, треба ще довести, що це насправді батьки, що хлопчик або дівчинка справді росіянка, українка чи білоруска. І чомусь виходить, що всі або поляки, або німці, а наших і нема. Це ж треба звірами бути – не віддавати
– Работоргівці кляті, – кидав суворо чоловік і знову й знову наполегливо починав розшуки, перевірки, домовляння з англо-американськими властями.
– Так, завдала тепер ще клопоту Олександра Самійлівна! Хлопчик Ганс… прізвище йому самому невідоме, а змінили тоді, коли він був ще зовсім маленький. Як його знайти? На фото йому один рік. Але треба вжити негайних заходів. Треба його розшукати!
– Треба розшукати! – твердо сказав його найближчий помічник- молодий капітан Олександр Васильович. – Ідемо сьогодні ж до Любека! Коли б поглянути на всіх цих дітей! Я б уже їх пізнав – даю вам слово. Коли б тільки поглянути!
* * *
Коли б поглянути на всіх цих дітей… Здається, зараз вони сплять в похмурих кімнатах. Хлопчики і дівчатка. На нарах в два поверхи. Здається, вони сплять – бо тільки почули вони беззаперечне «Schlafen»[13], як всі, одразу всі закрили очі: Юріс, Петер, Валдіс, Грегор, Ганс… інші хлопчики.
Юріс, Нетер, Валдіс, Грегор, Ганс та інші хлопчики – вони всі розмовляють німецькою мовою і пам'ятають себе лише в похмурих, майже порожніх кімнатах, в сірому однаковому одязі, вони все роблять по команді директора містера Годлея, фрау Фогель, лікаря гера Хопперта, міс Джой та інших наглядачів. Хто найстрашніший між ними? Вони всі саджають у карцер, лишають без обіду – без тієї миски злиденного супу і шматка чорного хліба, вони не дозволяють покараним за найменшу провину виходити погуляти. Все-таки приємно погуляти, вони ж не бачили нічого іншого, крім цього чахлого саду, якщо можна назвати садом три підстрижені липи і доріжку, обсаджену підстриженими кущиками люгуструма і зовсім порожнім плацом, на якому вранці діти роблять гімнастичні вправи. Проте це все-таки розвага в похмурому житті сирітського дому. Щосуботи і щонеділі їх водять до церкви, і фрау Фогель суворо забороняє по дорозі дивитися по сторонах, дивитися на зустрічних, розмовляти між собою. Патер каже нудні і суворі промови і нізвідкіля жодної усмішки, жодного теплого променя уваги і любові.
Але діти – скрізь діти, їм хочеться погратися, побігати, навіть коли за це карають. Найчастіше попадає Гансу, світловолосому синьоокому Гансу, якого все цікавить і який навіть вилазив на паркан і дивився вздовж вулиці, поки його за ноги не стягла, за наказом фрау Фогель і міс Джой, служниця Гертруда. Йому тоді спустили штанці і боляче побили. Але за кілька днів Ганс знайшов іншу розвагу. В кутку подвір'я під ринвою він знайшов поранене горобеня. Воно ледве дихало, і крильця тріпотіли зовсім-зовсім помалу. Ганс взяв його на руки і притулив до щоки, почав гріти своїм диханням, потім притулив до губ і якось мимоволі поцілував.
…А його самого тут ніхто ніколи не цілував… Та він і не думав про це, він, мабуть, і не знав про це, що таких, як він, семирічних хлопчиків можуть цілувати, пестити – він забув давно про це… Адже йому не було ще трьох років, коли його відірвали від бабусі Василини. Він стояв замислений, зворушений якимось незнайомим теплим почуттям і не помітив, як коло нього хтось став. Він злякано сховав пташеня за пазуху.
– Дай і нам, покажи! – почув він.
Він повернувся і заспокоївся. Коло нього стояла Лінда з маленькою Ірмою. Лінда була старша за нього, їй минав уже дев'ятий рік, але чомусь гралася з ним, може тому, що їх завжди перевозили разом з будинку в будинок. Маленька, худенька Ірмочка потрапила до них недавно, і Лінда одразу взяла її під свою охорону. Вона взагалі була дуже енергійною дівчинкою – може, ще й тому дружила з непосидючим, цікавим до всього Гансом. Вони завжди щось вигадували. А Ірма теж одразу потяглася до неї. Тільки перший час, коли привезли її, вона звала Лінду Ліною…