Рожеві сиропи (збірник)
Шрифт:
Суперечка тривала більше години. Ящик зі скарбом стояв на столі, на нього дивилися, але торкнутися боялися. Чи то від усвідомлення своєї безправності, чи то від того, що руки були немиті… Афанасій стояв, схилившись на фанерну шафку, що її змайстрували ще у п'ятдесятих у славному місті Богодухів. Дядя Сергій Валентинович сидів усе на тому ж стільці. Ваня дивився у вікно.
— Моє, Сергій, розумієш, це — моє. Ти не отримаєш ні копієчки.
— Тоді я піду до сільради. Ігнатович, думаю, зрадіє. У нас колись був випадок, знаєш, хороший був випадок. У нас секиру
– І ти, наївний, думаєш, що ота твоя секира в музеї лежить? Ти її там бачив?
— Не бачив, та директор музею сказав, що вона в запаснику.
— Дурак ти! В запаснику вона. Та її вивезли вже триста років як. В Штати її вивезли. Або в Германію.
— Та хто її вивезе?
— А от твій директор і вивіз. В запаснику. Скаже таке. Іди краще, Сєрьож, додому і не мороч мені голову.
— Я піду, — голос листоноші помітно тремтів, — я піду, Афанасій, але знай, що і ти ні копійки не виручиш. Бо до біди то.
Дядя Сергій Валентинович підвівся й подався до виходу. Він ще раз промовив «до біди» й відчинив двері.
З сіней пахнуло гнилим ганчір'ям.
— Ану стій! — закричав Афоня.
— А? — розвернувся дядя Сергій Валентинович.
— Стій. Ти нікуди не підеш.
Й Афоня, немов пантера, кинувся на листоношу.
Зчинилася метушня. Спочатку Ваня не міг розібрати, хто зверху, а хто знизу, де чия нога, а де чиє вухо. Але коли він вловив ритм боротьби, то йому вдалося відстежувати розвиток подій.
— Ах ти ж хряк! — кричав листоноша, намагаючись вкусити Афоню за бліде пузо.
Афанасій вправно вивернувся, й дяді Сергію Валентиновичу вдалося вкусити лише за коліно. Причому самого себе.
Афанасій, намагаючись наслідувати великих борців греко-римської боротьби, схопив листоношу за руку й почав її викручувати. Рука не піддавалася.
— Ти ж худий! — дивувався Афанасій.
— Худий, та не слабенький, — кректав дядя Сергій Валентинович, але раптом розслабив кінцівки й вигукнув: — Здаюся!
Афанасій відпустив, проте було видно, що ситуацію він контролював.
— Весь костюм мені ізгавнякав, — ледь не плакав листоноша.
Ваня заскучав. Він хотів уже піти, але залишити двох ідіотів напризволяще він не міг.
— Ну що? — запитав Ваня.
— Давай ділити, — зітхнув Афоня. — Все честь честю. Згоден. Тільки мені найбільший!
В ящичку, загорнуті у темно-зелений вицвілий та зогнилий оксамит, лежали три камінці. Один пурпурний, великий, розміром з волоський горіх, другий — менший, бірюзового відтінку, і третій — найменший. Найменший камінець мав жовтуватий відтінок і був схожий швидше на желатинову капсулу з риб'ячим жиром, аніж на камінець. Але Валентин погодився і на нього. Принаймні хоч якихось грошей він вартий.
Ваня отримав середній камінець, прозорий і напрочуд легкий, так що спочатку навіть подумав про його плексигласове єство, але єство було природним. Це був справді камінь —
Афоня ж залишив собі найбільший — темно-червоний, певно рубін.
Він опустив голову, підраховуючи, скільки ж приблизно може коштувати цей камінь. Якщо рубін — то Афоня зможе дозволити собі отой ірис, який він бачив у журналі, - одну луковицю цієї квітки продавали на мадридському аукціоні за ціну катастрофічно велику. Більше того, грошей вистачило б ще й на трикімнатну та новенький «опель». Та й веранду варто було б підремонтувати. Й парник для квітів. Й карнизи. Ні, не ці дешеві алюмінієві, а дорогі, з мореного дуба. Й штори вже ж напевно не такі штопані. І ручку «Паркер», як у Демидича, що йому син з Америки привіз. І люстру нову. І оті черевики за сімсот гривень, кожані, на блискавці…
— Ну шо, Сергію, тепер можеш іти. Рильце і у тебе в пушку. Зайшов один, називається, на огоньок. А назад з повною кишенею грошей.
— Повною кишенею? — образився листоноша. — Та він же не більше горошини. Топаз якийсь, він і на сто гривень не потягне.
Дорогою додому дядя Сергій Валентинович наскочив переднім колесом на уламок шпали й ледь не впав. Але зупинився. прямо перед ним лежала сотня. Кобзар усміхнувся й пірнув до кишені уніформи працівника пошти.
Розділ 3
Дядя Сергій Валентинович йшов на роботу усміхнений. Сьогодні мали видати зарплату, до того ж приємний осад від найденої вчора сотні досі залишався.
У відділенні пошти він побажав усім доброго ранку й одразу попрямував до бухгалтерії.
— Сергію Валентиновичу, — посміхнулася Олінька, повненька дівчина з білим кобилячим хвостом замість волосся, — за грошима?
— Так і є, - сказав листоноша, — так і є.
Олінька з хвилину копирсалася у шухляді, щось бубніла, здмухувала тонке неслухняне волосся, яке так і лізло у спітніле обличчя.
— Ось, будь ласка, — Олінька нарешті витягла жовтий аркуш відомості та продовгуватий конверт без марки. — Розпишіться.
Дядя Сергій Валентинович перерахував, скривився, заглянув у відомість, потім знову перерахував і на мить зблід.
— Не розпишуся.
— Ні?
— Ні. Тут не вистачає чотирьох гривень.
— Немає, - білявка поправила куценьку зачіску. — Візьміть от білетом. Лотерейним. Надія Миколаївна того місяця взяла і виграла сорок гривень.
Смачно цмокнувши язиком, листоноша махнув рукою й погодився. била-нє-била!
— Що тут треба заповнювати?
— Закресліть шість цифр і давайте, я погашу.
Листоноша замислився. Його очі забігали стелею, перейшли на бюст Оліньки й зупинилися на календарі. З останнього на дядю Сергія Валентиновича зосереджено дивилося щеня спанієля.
— Коли там у мене день народження? — поцікавився листоноша сам у себе, схилившись над білетом. — так, двадцять другого одинадцятого п’ятдесят другого. Це три цифри. А у тебе, Олінька, коли?