Рожеві сиропи (збірник)
Шрифт:
— Треба йти, — сказав Ігорьок. — У мене депресія.
Я вийшов у коридор до телефонного автомата, треба було попередити дружину, що я запізнюся. Із залу
— Рахунок! Рахунок! Платіть за мене, мужчини! Ігорьошка, на чай дядє! Нє скупісь! Більше давай!
Коли ми вийшли з кафе, виявилося, що Нарта забула під столиком свої туфлі.
— Добре, хоч не надувного кита, — буркнув я.
— Зганяєш? — запитав мене приятель, не звернувши уваги на моє сардонічне бурчання.
— Може, ти? — Це здалося мені як мінімум принизливим.
— Та зганяй, я ж з дамою…
— Ні, друже, давай ти, — скривив я морду.
— Хо-хо-хо! — розсміялася Нарта. — Мужчини знову не можуть мене поділити.
— Добре, я схожу, — погодився я і подумав: а сім негрів тебе поділили досить вдало.
Вертатися в кафе не хотілося. На порозі
— Опять туфельки забили? — запитав він.
— Що значить — знову? — не зрозумів я.
— Эта женщина, — якось бридливо почав офіціант, — все время их забывает. Она у нас постоянный клиент. Ач, хохотушка!
— Вибачте нас, — сказав я, заліз під столик, узяв пожовані туфлі й вибіг з кафе.
— Дякую, друг мого Ігорька, — зраділа Нарта, коли я кинув до її ніг лаковане взуття.
— Можна тебе на кілька слів? — смикнув я приятеля за рукав сорочки.
— Давай.
Я вибачився перед Нартою, і ми відійшли на кілька кроків до затінку лип.
— Скажи чесно, ти хоч щасливий? Ну, з нею, з цією, — я вказав на Нарту. — Щасливий?
— Безмежно, — і приятель дружньо хлопнув мене по спині.
Я розсміявся, торкнувся двома пальцями неіснуючого козирка й побіг у напрямку Поштової.