Рожеві сиропи (збірник)
Шрифт:
— Не треба!!! — голосив я й намагався брикатися, тряс ногами й усім іншим тілом, проте дівки були у півтора раза більшими за мене, тому все, що я міг, так це просто кричати. Але кричав я недовго.
— Будеш кричати — пісюн відріжу, — спокійним голосом сказала безлика й зняла свої варені джинси. Залишившись у подраних біля коліна колготках та зі спущеним ліфчиком, вона всілася мені на груди й почала щипати мене за ніс.
Я мовчав, адже, чесно кажучи, пісюн був мені потрібен, а що у цих навіжених фан-клубниць у голові — тільки Богу відомо. Я мовчав. Більше того, згоряв із сорому. Тоді, у свої дванадцять, мати справи з дівчатами мені доводилося вкрай рідко. Переважно
— Дивіться на мене! Го-го-го! Який я страшний. От підросту, тоді всіх вас рачком! Го-го-го!
— Не треба рачком, — схлипував я. — Мені на музику…
— Та тихо, — безлика знову ляснула мене по обличчю. Я замовк. — Так, Ін, ти тримай, я перша.
— Що?! Не треба перша! — знову заголосив я. — Не треба!!!
— Давай міцно тримай, — зараз я цього лисого горобчика…
Вона зняла із себе колготки разом з трусами, оголивши білі ноги та чорну мочалку, від вигляду якої мене почало банально нудити.
— Зараз ми його… — приказувала вона.
Я мовчав і тихенько схлипував. Моїми щоками котилися напрочуд гіркі сльози. Я закрив очі, зціпив зуби й просив Господа лише про те, щоб у мене припинилася ерекція і в них нічого не вийшло. «Будь ласка, Господи, досить, — просив я його, — я не хочу, не хочу. Так, я колись просив у тебе про це, навіть благав, але я не хочу так. Тільки не так. Досить випробувань, я зрозумів, що я слабкий. Господи!»
І Господь дослухався до моїх молитов. Спочатку я почув приглушений «хряц», після чого мої руки звільнилися. Відкривши очі, я почув «грюп» — звільнилася ліва нога. Нею я і вдарив у вухо Гелю, яка сиділа на правій, і коли вона звільнила мою ногу, з усієї дурі всадив обома колінами безлику у спину. Проте та лише зойкнула, але з мене не злізла. Навпаки, зібрала свою долоню в кулак і почала гамселити мене в обличчя. Тоді я знову почув «хряц». Той пролунав як мінімум тричі. Коли моє тіло виявилося звільненим, я підняв голову й побачив Ігоря. Той стояв з чималою совковою лопатою. Його очі пускали іскри, руки тремтіли, а з горла видавлювалося одне-єдине слово:
— Суки. Суки. Суки…
Я мерщій заправився, глянув на непритомну товстуху, на розкарячену Гелю, яка намагалася піднятися, й на безлику. Та кричала матом й плакала. Плакала й вуграста. Вона кривила рот, оголюючи зуби. Золотих коронок було дві. Ще краще. Я, не кажучи ані слова, з усієї сили вдарив ногою безлику в обличчя, вискочив у залу, щодуху перетнув її, влетів до вестибюлю Будинку вчителя й подався до виходу.
— Ну що, дівчата там довго ще? — запитала у мене чергова, але я не відповів. — Ти чого заплаканий? — почув я у спину. — Ширіньку застебни!
Наша любов
Моя любов почалася у третьому класі. Я любив Іру Іванченко. Хоча ні, не я. Ми. У мене був друг Костя Коберідзе. Хороший, справжній, чесний і сильний товариш. Такого можна було брати у розвідку і бути впевненим у тому, що якщо тебе ранить пригорща вражої шрапнелі, то Костік без зайвих слів винесе тебе на своїх дужих грузинських плечах і вприсне тобі протиправцеву сироватку зі своєї власної аптечки.
Щодня ми приходили до нього додому
Костік підтягував мене у математиці, я підтягував його у читанні. Ми були найкращими у світі друзями, які можуть бути тільки у радянських книжках для молодшого шкільного віку. Я був його Павлушею Завгороднім, а він був моїм Явою Ренєм. Але у кожного з нас була своя таємниця, яким у найближчому майбутньому судилося стати таємницею спільною. Справжньою, чистою і по-дитячому наївною. Цю таємницю звали Іра Іванченко.
На одній з великих перерв ми, висячи на турніках, розповіли один одному про потаємне, про те, що гнітило нас обох уже півроку, відтоді, коли до нашого класу з іншої школи потрапила ця несказанної вроди дівчина, цей люцифер сердечних справ, Ісус Христос нашого дитячого захоплення.
Ми вирішили діяти. Ми хотіли, щоб ця Іра Іванченко стала нашою — просто нашою дівчиною, як у кіно, як у книжках. Ми хотіли проводжати її та цілувати на прощання у щічку, ми хотіли стати її лицарями та мужчинами, яких би вона любила. Тоді у нас не виникало питань стосовно полігамії та природної конкуренції між самцями, ми були друзями, у нас був один на двох пенал, тож чому не могло бути одної на двох Іри Іванченко? Щовечора ми зустрічалися в центрі Черкас, сідали десь на бульварі або у дворику кінотеатру «Україна» і мріяли про спільне життя з Ірою, яким винагородить нас доля за наші платонічні муки.
— Треба написати їй листа, — висловився Костік. — Любовного листа, де ми опишемо наші почуття і запропонуємо їй стати нашою коханкою.
— Коханки — то для дорослих, — злякався я досить-таки тривожної теми.
— А ми що, не дорослі? Ми ще й як дорослі. Третій клас! Це тобі не палички-гачечки.
З його уст це звучало переконливо. Дійсно, все ж таки не палички-гачечки.
Пів наступного дня ми складали докупи слова, які мали утворювати речення. Здобрюючи це все бідними епітетами та порівняннями, Костик невміло вистукував на старому дідовому «ундервуді».
— Так солідніше, — пояснив він. — А записку кожен може написати.
З цим я не погодився, вважаючи, що у машинописному варіанті лист втратить ту проникливу душевність, яка б була у змозі розчулити Іру Іванченко, і та таки б стала нашою жінкою. Нехай спільною, але жінкою.
– І подарунок! Неодмінно має бути подарунок, — занервував Костя.
Ходовим товаром були або наклейки, або жувальні гумки. Зупинитися вирішили на останньому. Костік з боями та істериками виклянчив у не дуже заможних батьків якісь гроші, і ми вирушили до кіоску на вулиці Пастерівській. Два сині кубики бездоганно запакованої жуйки «Love is…» лежали на моїй долоні, два непідробні діаманти сяяли на запаморочливому квітневому сонці. Це були наші ключі до успіху, наша дорога до безмежного щастя, наш головний козир.
Ми розбіглися по домівках. Кожен взяв із собою по жуйці, щоб завтра на одній з перерв (зручніше за все між матрою та фізрою) віддати листа, віддати (кожен сам від себе) жуйки, присягнути на вірність нашій королеві та мати беззастережне право на любов.
Нашу любов.
Але вже ввечері, коли всі домашні полягали спати, я винирнув з-під ковдри, прокрався до свого портфеля і дістав звідти гумовий діамант. Я знаходився у напівсонному стані, моя любов була дещо приглушеною вечірнім переглядом «Кримінальної Росії» та двогодинним стражданням над етюдом Черні. Я легковажно розвернув жуйку і, не думаючи у ту мить про наслідки, жадібно запхав її до рота. «Можна і вкладиш подарувати, — подумав я, — тим більше він якраз про любов».