Рожеві сиропи (збірник)
Шрифт:
— У дворі, у школі. Я посиджу тут, поки стемніє, потім додому побіжу. А завтра зроблю так, наче захворів. Знаєш, у мене є один секрет, — він говорив усе швидше й швидше, ковтаючи закінчення. — Я засовую собі до носа голку, лоскочу там волоски, а потім чхаю, чхаю, чхаю… І мама залишає мене вдома, викликає лікаря, а той виписує мені лікарняний на тиждень. Я боюся ходити до школи.
— Але навіщо тобі тут сидіти? Йшов би додому.
— Поб'ють.
Більше він на мої запитання не відповідав. Увесь час, скільки
— А! Не бий! А-а-а!
— О господи, — злякався я. — Я ж не збирався.
Залишивши Ігоря наодинці зі своїми проблемами, я повернувся до дівчат. Вони продовжували перебирати листівки та плакати, але не без цікавості позирали в наш бік. З динаміків грала Ольга Юнакова.
— Шо, женишок ледь очі не видряпав? — закинула мені товстуха.
— А? — я навідріз відмовлявся розуміти бодай щось.
— Бе. На ось поки, подивись.
У моїх руках опинився фотоальбом з неякісними знімками. Я без ентузіазму роздивлявся фотографії, на яких дівчата обнімалися із Кузьмою, Веркулічем, Рудницькою та Бригінцем. «Навіщо їм Бригінець?» — здивувався я.
В кінці альбому, під останньою фотографією, я знайшов захованих ще кілька. Обережненько висунув одну й ледь не скрикнув. На фотографії я побачив Гелю та вуграсту. Вони стояли посеред неприбраної кімнати на фоні квітчастого килима, що висів на стінці, в дивних розкарячених позах і зовсім голі. Ні, не зовсім. Шию Гелі обвивало рожеве потріпане боа. Пузо вуграстої прикрашав глибокий і неохайний шрам від вирізаного апендикса.
«Що ж це таке?!» — думав я тоді, гарячково засовуючи фотографію на місце.
— Ну як?
— Класно, — відповів я, повертаючи фотоальбом власниці. — Добре у вас. Я б ще побув, але треба йти. У мене музика.
Завжди, коли я хотів злиняти з уроків або ретируватися з неприємної ситуації, у мене була одна причина. Музика.
— Яка музика? — запитала безлика у маминих туфлях.
— Піаніно. Я граю на піаніно.
— Чесно? — її очі зблиснули радісним вогником.
— Ну да.
— А підібрати щось можеш?
За останні місяці я підібрав усю музику до пісень Кравчука.
— Можу.
— Тільки не Кравчука.
Ще заради забавки я підібрав Миколайчука. Пісню про каблучки.
— Можу і не Кравчука.
І тільки я це сказав, як дівчата мене підхопили і виштовхнули на сцену, в кутку якої стояв потршаний рояль з облізлою шпоною.
Я сів на стілець з поламаною ніжкою й заходився грати «каблучки».
— Коли ти йшла-а на тонких каблучка-ах, — підспівувала товстуха, — то моє се-ерце билось в ритмі ніг твоїх.
— А що ще?
— Та мені вже треба
— Куди?
— Я ж казав, на музику.
— Та яку музику. Пограй ще щось. Кульповича! Можеш Кульповича?
— Його пісні на піаніно ніяк не можна, — пояснив я, — там мелодика відсутня. Можу Кравчука.
— Ну давай свого Кравчука.
Я зіграв «Нічий», потім «Доля», «Несміяна». Мої коліна почали труситися. Я хотів додому. Хотів утекти з цього пекла. Щоб ви сказилися. Свині і кобили. Господи, дай мені сил звідси втекти.
Але Господь лише випробовував мене. Я це відчув, коли на мої плечі опустилася рука Гелі.
— Клас! — сказала вона. — Давай ще щось.
— Я піду? — несміливо сказав я.
— Ага, підеш.
Я намагався піднятися, але рука міцно тримала мене. Я був не в силах супротивитися. Збоку підійшли товстуха разом з вуграстою. Безлика у туфлях стояла трохи осторонь, метрів за три. Вона дивилася на мене кошачими очима й розстібала ґудзики на чорній, вкритій білою, певно кошачою, шерстю кофті.
— Коли ти йшла-а на тонких каблучка-ах, — тихенько проспівала вона й почала повільно підходити до мене. Моє плече гостро відчувало присутність Гелиної руки. Я зиркнув ліворуч, побачив сині фанерні двері й зрозумів, що це єдиний шанс втекти, єдиний з усіх можливих. Єдиний шанс вирватися звідси…
Я різко смикнувся, злетів зі стільця, перелетів через якийсь куб, зроблений з пап'є-маше, об щось ударився коліном, але таки відстрибнув від товстухи, яка неймовірним чином випірнула переді мною, й опинився біля дверей. Довго, майже вічність намагався відтягнути іржавий засув, і коли мені це вдалося, двері зі скрипом відчинилися. Я пірнув у непроглядну темінь, перечепився через відра, вдарився шваброю і врешті-решт уперся в стінку.
Я опинився у пастці. Двері, які, здавалося, єдині могли мене врятувати, вели до маленької кімнатки зі швабрами, віниками та навіщось балоном із газом. Почувся зловісний регіт, і прямісінько перед собою я побачив усіх чотирьох.
— Мені ж на музику, — тихенько сказав я, але у відповідь отримав лише смачний ляпас від безликої. Вона стояла з розстебнутою кофтою та спущеним ліфчиком. Схопившись скрюченими пальцями за моє волосся, безлика потягла мене до себе й ткнула очевидно зляканим обличчям собі у цицьки.
— Н-не треба, — заблагав я, але товстуха разом з Гелею легко підхопили мене, наче пушинку, й поклали на лопатки.
— Не треба…
Товстуха передислокувалася й згребла до своїх долонь мої руки. Геля з вуграстою сіли на ноги, а безлика, знімаючи свої туфлі з далеко не тонкими каблучками, видушувала з себе щось на зразок звірячого рику.
— Ну? — переможно глянула вона на мене. — Настя, розстебни йому штани.
Вуграста почала возитися з ременем, який чомусь не піддавався.