Рожеві сиропи (збірник)
Шрифт:
Уже вранці я усвідомив безславність свого вчинку та фатальні наслідки, які потягнуться за ним довгим страдницьким шлейфом.
Костік цю ситуацію розцінив як ганебний моветон, але наказав не падати духом, а діяти, адже до перерви залишилося якихось десять хвилин.
У мене по-зрадницьки пітніли долоні й тремтіли ноги.
Зрештою, Костік віддав листа, жуйку і проговорив якісь пафосні слова. Я ж, немов останній бовдур, стояв за його спиною і з ледь чутними словами «це тобі» простягнув трохи підім'ятий вкладиш. Усю фізру Іра проплакала, все розповіла нашій класній Євдокії Степанівні, після чого остання провела з нами роз'яснювальну роботу і попросила з цим ділом не поспішати.
А за кілька днів через вікно нашого класу я побачив, як Костік, не дочекавшись мене після уроків, йшов проводжати Іру Іванченко.
У шостому класі вони вже цілувалися. А нині у них дворічний
Арнольд, з яким я свого часу жив в одній квартирі
— …так от, коли я займався в театральному гуртку, мене викликала завуч моєї школи і спитала, чи зможу я підготувати якийсь театральний номер, невибагливий етюд, ну, я не знаю, щось таке, простеньке. Підготувати і виступити на шкільному вечорі. Звичайно, відповів я. Завуч вважала мене талановитим хлопчиком і ніскільки не сумнівалася в моїх здібностях. Я два дні вигадував етюд, потім ще тиждень його репетирував перед дзеркалом. Тато дивився на мене як на придурка, але я знав, що я роблю, і знав, що в будь-якому випадку маю не підвести завуча і всю школу. Своїм етюдом я намагався показати людину, яка не може зачесати неслухняне волосся, і я, уяви собі, вірив, що мені це вдається. За день до шкільного вечора проходила генеральна репетиція, куди я не з'явився, а тому ніхто не мав змоги спинити мене і вмовити не робити відвертих дурниць. Мені було дев'ять, і я був надто самовпевнений. Уже перед самим виступом я почав трохи нервувати. Коли конферансьє, учениця з п'ятого «А» Зоряна Цимбал, вийшла оголошувати мій номер, я зрозумів, що це не етюд, не пантоміма, а щось набагато глибше, настільки глибше, що було б непогано йому там і залишитися. І коли Зоряна таки оголосила мій номер, пропищала своїм підкованим голосочком «Чєловєк пєрєд зєркалом» (маю визнати, що назву придумав мій старий), я вийшов на сцену шкільної актової зали і довгих, нескінченно довгих п'ять хвилин намагався побороти волосяний вихор, який ніяким чином не хотів вкластися у зачісці. Протягом цих п'яти хвилин я дивився на присутніх у залі, на обличчя мого класного керівника Євдокії Степанівни, на обличчя моїх однокласників, які ніяк не могли второпати, що ж я роблю, а головне — навіщо. Моє обличчя, особливо вуха, набули бурякового кольору, я вже хотів закінчувати цей ганебний виступ, але моя драматургія складалася з канонічних трьох актів, кульмінація була ще попереду, там мав вискочити ще один чуб, але вже на потилиці, я мав гротескно вискубти волосся, та так вискубти, щоб глядач повірив, і я таки вискуб, однак глядач залишився байдужим до мого театрального таланту, більше того, всі присутні були ладні провалитися крізь землю, аби лише не червоніти за мене. Уявляєш, коли закінчив етюд, із залу не пролунало жодного звуку, ніхто не зааплодував, ніхто навіть не кашлянув. А вже вдома, під ніч, мати знайшла у мене симптоми краснухи. Це мене однокласниця Аня Константинова заразила. За два тижні, коли я повернувся до школи, ніхто й словом не обмовився про той випадок, хоча, я певен, пам'ятали його до самісінького випуску. Після цього я покинув акторство і почав грати на контрабасі.
Це він мені розповів перед сном, коли я вже у напівдрімотному стані докурював свій останній на сьогодні кемел.
У дев'яносто п'ятому році багато що змінилося. Змінився ландшафт пересування, змінилися люди, оточення, змінився я сам.
До чого це все?
Життя було схожим на перший варіант гри «Маріо». Смішне, примітивне, але таке захоплююче. Вісім біт моєї свідомості не відпускали ані мене з цього району, ані цей район з мене, проте довелося покинути рідні місця, і я з незглибимим відчуттям душевного сум'яття таки зробив це. Перебрався до столиці, зробив розрахунки, в яких спочатку довго губився — де краще, де гірше, скільки книжок та аудіокасет придбаю за рік, якщо в день отримуватиму п'ять доларів, скільки часу витрачу на заробляння цих п'яти доларів, скільки годин просплю і скільки листів напишу своєму кращому другу, який залишився у рідному місті. Все вимірювалося і підставлялося у нескладні життєві формули, все переверталося з ніг на голову і навпаки.
Я почав навчатися. Спочатку непогано, став членом різноманітних студентських спілок, громад, завів дівчину — онучку нашого ректора, а через
А потім у мене з'явився друг. Уперше я його побачив в одному затишному барі. Він любив чорну музику, і в тому барі постійно грали найчорніший свінг. Я ж любив плов, який неперевершено готували у цьому закладі. Зрештою, наші інтереси не співпадали, тим більше що мій друг терпіти не міг рису, до того ж був він вегетаріанцем. Так ми і не познайомилися. Я ще кілька разів зустрічав свого друга в цій кав'ярні, а згодом її взагалі закрили, залишивши мене без найсмачнішого плова, а мого друга без найчорнішого свінгу.
До двохтисячного року я займався неймовірними речами. Впливав на людей, розносив рекламні брошури до офісів, писав рецензії на ветеринарні посібники та телефонні довідники. Навіть у книгарні працював. Щоправда, прибиральником.
Аж поки доля не підкинула мені Арнольда.
Колись він грав найчорніший свінг в одному барі, який прикрили через те, що хтось отруївся їхнім пловом. Тепер Арнольд грав зовсім в іншому місці. Не такому затишному, але свою аудиторію воно тримало міцно. Арнольд був контрабасистом. Для мене ж він був не більше ніж місцевим юродивим, які зазвичай бувають присутні в певному місці й поводять себе приблизно однаково. Вони вже давно нікого не дратують, а навпаки, їхня відсутність викликає деякою мірою розчарування. Ці юродиві стають фішкою, притаманною певному місцю, лейбою, трейд Марком, талісманом. Нерідко трапляється так, що ці безумці й помирають на своєму запатентованому місці, вони помирають випадково і досить безглуздо: їх збиває трамвай. Уже років три, як зняли колії, аж раптом з жовтневої всепоглинаючої мряки вискакує старенький жовто-червоний трамвай, він несеться бруківкою і збиває юродивого. Або ще так буває, коли безумець намагається розняти двох п'яних хлопців, які не знати як забрели до його насадженого місця, і один з них раптом витягає швайку і жалить нею ні в чому не винного юродивого…
Я одразу так і подумав. Арнольд один з таких. І ми стали добрими приятелями, у нас були спільні теми — він також любив плов, серіали про французьку поліцію та детективи Акуніна.
Я без попередження майже увірвався до його квартири. Немов штукатур Коля — з розкладачкою та валізою. Першу ніч ночував у ванні, бо розкладачку не було куди ставити. Другу ніч пив тепле вино в його прокуреній кухні. А за кілька днів узагалі так знахабнів, що дозволив собі позичати гроші у його коханок. Арнольд же — навпаки — позичав гроші моїм жінкам. Навіть колишнім. Навіть на аборти.
Свою молодість я збирався провести у напівтемних оксамитових кабаках.
Арнольд же запевняв мене, що у напівтемних оксамитових кабаках він свою молодість… просрав. Тепер він збирає гроші на, як це не банально, затишний будиночок у містечку Монтре, де він збирається зайнятися літературною діяльністю.
— Сірін, — сказав він мені.
— Що — Сірін? — не зрозумів я.
— Я його удєлаю к бісовій матері, - завівся він.
— Добре-добре, — погодився я, — давай краще вип'ємо.
— Ні.
Після цього він завжди пив сам. Не те щоб я був пригнічений нездоланним потягом до тверезості, просто… просто Арнольд одразу розставив усі крапки над «і»:
— Не пропоную. Щоб не ображався, кажу чесно — мені шкода. І відійди від комп'ютера. Я його ревную.
Мені ніколи не було з ним нудно. Він був охочий до різного роду розповідей. Я йому вірив, адже нічого надзвичайного він не розповідав, лише звичайнісінькі історії з дитинства або курйози, які з ним траплялися. Або анекдоти, учасником яких був його дядя, фермер з Каховки. А ще він не був проти того, аби я жив у його квартирі. Я прибирав — у мене був до цього хист, мив посуд, готував їсти, годував кота, поливав кактус, коментував ЖЖ його коханок.
Іноді ми ходили гуляти в парк і обов'язково брали з собою його бабцю, Тамару Костянтинівну. Ми заїжджали за нею на Лук'янівку, а потім кілька годин блукали Татаркою.
Арнольд казав:
— Хто не бачив мою бабусю — той мене не знає.
Зазвичай ми гуляли у понеділок, коли у Арнольда не було виступів.
Я ж ніде не працював, і Арнольд якось запропонував зустрітися з однією дамою, матір'ю його колишньої.
— Вона постійно приходить слухати наш найчорніший свінг. Вона головний редактор одного успішного журналу. Ти можеш їй сподобатися. Вона любить молоде м'ясце. А ще краще — сподобайся моїй колишній. Давно в тебе баби не було.