Рожеві сиропи (збірник)
Шрифт:
Вже навіть віджартуватися не виходило.
А якось на початку травня з самого ранку мама зайшла до кімнати Толі й повідомила сина про наступне:
— Синок, — сказала мама, — післязавтра рівно рік, як не стало батька. Може, влаштуємо щось?
— Що? — грубо відповів Толя.
— Ну не знаю, синок, може, сабантуйчик якийсь?
— Тобі тільки сабантуйчики влаштовувати, — огризнувся Толя. — Тільки й шукаєш приводу.
Цього ранку Толя був не в гуморі — він дочитав книжку, і кінцівка йому не сподобалась. Усі
— Толю, ти подумай. Добре, синок? Подумай. Хрещену запросим, тьотю Галю, Пашу.
— От тільки Паші тут не вистачало. Батько його терпіти не міг. Ти пам'ятаєш, де був Паша, коли батько помер?
— А де?
— А ти згадай.
— У тюрмі був.
— О! У тюрмі. І місяця не пройшло, як він повернувся. Думаєш, він хоч пам'ятає батька? Він шконку свою тільки пам'ятає.
— Синок, його підставили.
— Ага, підставили. Знайшов на смітнику калашников, прострелив руку тьоті Галі, а його підставили. Хто підставив? Тьотя Галя?
— Може, і тьотя Галя.
— Ну тоді коли тьотя Галя така скурвлена, не запрошуй її.
— Синок…
— Відчепись. Я подумаю.
— Подумай… — І мама, тихенько причинивши двері, вийшла з кімнати.
Толя сидів на ліжку, чухав бороду й намагався збагнути, що ж такого він накоїв у свої двадцять три, що світ навколо лише вдає, що він світ, а не темрява.
Увімкнувши комп'ютер та увійшовши до Інтернету, Толя вбив у гугл питання: «Чи влаштовувати поминки». Гугл видав двадцять сім тисяч відповідей. Першою з них була чиїмсь коментарем на православному форумі: «У дев'ять днів, сорок та рік необхідно пом'янути покійника».
Увесь вечір Анатолій Анатолійович з мамою просиділи на кухні. Вони складали меню та списки бажаних та небажаних гостей.
Толя ніяк не хотів погодитися на капусняк.
— Синок, капусняк — це необхідно. Розумієш, капусняк усі мають з'їсти ще до першої чарки.
— Тоді я запрошу Віталіка.
— Може, не треба?
— Він мій друг, — наполягав Толя, — добре знав батька, до того ж він — чудовий тамада.
— Тамада, кажеш?
— Він уміє заводити публіку.
— Ну добре, давай Віталіка. І Артьомку поклич тоді вже, і Андрюшу. Вони теж знали твого батька.
— Мамо, з батьком півміста чарку перехилило. Що ж тепер — усіх кликати?
— Найрідніших.
— А Артьомка, по-твоєму, моєму батьку найрідніший? Чи Андрюша?
— Вони твої друзі.
Запросили і Віталіка, і Андрюшу, і Артьомку. Також були запрошені хрещена, сусідка тьотя Галя з сином Пашею, сорокап'ятирічним хроніком, тьотя Надя і Сергій — теж сусіди, баба Оксана, Петро Андрійович Вєдісобак — колишній друг покійника, якась видна шишка при міністерстві, Лариса Максимівна — нова приятелька дружини Анатолія Івановича, Ларік — онук Лариси Максимівни.
—
— А де іменинник? — запитала хрещена з порога.
— Толянич, — в унісон сказали Артьомка та Андрюша, — ми посидимо півгодини й підемо, не наше це, розумієш?
Паша приніс троянди для господині та пляшку пива для Толі. Тьотя Галя довго вибачалася за сина. Петро Андрійович Вєдісобак, лисуватий карапуз невизначеного віку, запитав дозволу не роззуватися — несвіжі шкарпетки. Тьотя Надя та Сергій мовчки всілися ближче до вікна. Баба Оксана перехрестила кімнату й значущо глянула на фотографію усміхненого Анатолія Івановича. Віталік одразу з усіма познайомився, особливо довго тис руку Паші та вибачався, що без подарунка.
Капусняк ніхто їсти не схотів — на столі стояли страви куди смачніші за кислувату кашицю. Лише баба Оксана для годиться сьорбнула дві ложки. Ларік, хлопчик років п'яти, вередував і просився додому.
— Мовчи, Ларіон, ти в гостях, — Лариса Максимівна ляснула онука по білій маківці.
Дружина Анатолія Івановича мовчки прибрала тарілки з капусняком і запропонувала випити.
— Віталік, попрацюй з публікою.
Віталік, двометрова каланча, підвівся, підтягнув вельветові штани і, потираючи долоні, мовив:
— Ну, бабоньки, за покійничка!
Толя від такого святохульства оторопів, але промовчав. Віталік потягнувся за пляшкою і ненароком вліз ліктем у салат.
— Відстірається! — посміхнувся він і розлив горілку по чарках.
– І батькові! Батькові налийте! — закричала баба Оксана.
— Так, батькові — правила такі. І хлібчик зверху.
— Давайте сюди чарку батька, — крякнув Віталік.
— А де батько? — нічого не розуміючи, запитала хрещена — повновага тітонька з фіолетовим волоссям.
— Помер батько, — усміхнувся Віталік.
— Як помер? Чий батько?
— Мій батько! — гавкнув Толя.
Хрещена закивала:
— Мої співчуття.
— Так наче ж давно ж помер, ні? — мовив Паша, зблискуючи стальною фіксою.
— Рік, — суворо промовив Толя.
Він тримався за голову і силкувався не вибухнути праведним гнівом. Тьотя Галя усміхалася, баба Оксана хрестилася, тьотя Надя і Сергій мовчки жували салати, Андрюша та Артьомка поривалися піти, проте господиня їх не пускала:
— Ви ще холодне не спробували.
— Я не їм холодне, — подав голос Андрюша.
— Так скоро і гаряче буде.
Гаряче не забарилося. Віталік викрикував тости й заводив якусь народну пісню. Ларік побачив півника.
— Ба, хочу півника.
Півник був несправжній, бутафорський. Він стояв на телевізорі — красивий півник.
— Ларічик, дивись, — мовила мама Толі й плеснула у долоні. Від різкого звуку в півника загорілися очі червоними вогниками і він почав чомусь кудкудахкати.