Рожеві сиропи (збірник)
Шрифт:
Фашист хотів померти в небі. Фашист… Насправді він ніякий не фашист. Він Ярік. Фашистом його прозвали у школі. Просто у класі хтось помітив, що Яріка цікавлять специфічні речі, такі як Третій рейх або військова амуніція Другої світової, танки, літаки, піхота, бойові нагороди. Невідомо навіть, звідки проросли ноги таких своєрідних інтересів. Навіть сам Ярік навряд чи зміг би відповісти. Так чи інакше, прізвисько Фашист закріпилося за ним міцно і, швидше за все, назавжди. Навіть фізрук називав його не інакше як Фашист.
Сказати, що Ярік користувався якимсь надзвичайним авторитетом у школі, не можна. Не можна також сказати, що він користувався бодай якимсь
Особливо після того випадку… Хоча ні, краще про той випадок не згадувати. З іншого боку, ви і без мене колись почуєте цю історію. Тільки пообіцяйте, що не будете потім сміятися з Яріка! Домовились? І без того хлопцю жилось несолодко. Отже, це трапилося вже у десятому класі. З дитинства Яріка (тоді він ще не був Фашистом) привчили поважати й боятися батьків. Голос у Яріка до кінця школи так і не зламався — до самісінького випускного він пищав, немов баба, — принаймні так вбачали інші. Ярік тата й маму називав не інакше як тату й маму. Тату виховував Яріка у спартанських умовах, він вважав, що Ярік має вирости справжнім чоловіком, поїхати на батьківщину — у славне містечко Чоп, стати мером цього славного містечка й контролювати митницю. Думки маму з думками тату не збігалися. Вона хотіла, щоб син добре вивчився, став економістом чи, в гіршому випадку, бухгалтером та знайшов своє місце на ринку праці. Ярік ніким ставати не хотів. І не міг. Тату лише відбив у сина бажання стати справжнім чоловіком, мамині благання вчитися краще Яріка лише збивали з пантелику, його все більше і більше цікавив Третій рейх.
Тату був суворим мужчиною.
Одного разу однокласники засперечалися про, здається, формений одяг СС. Вони сиділи вдома в одного з них і пили домашнє вино. Хтось запропонував зателефонувати Фашисту, мовляв, він у цій царині спец, ас і взагалі на формі СС з'їв собаку і навіть знає, де вона зарита. Зателефонували Фашисту. До телефону ніхто довго не підходив. Не підходив і не підходив. Аж раптом слухавку взяв тату.
— Да! — грізно промовив він.
Суперечка зайшла настільки далеко, що хтось із кимсь навіть бився об заклад на десять гривень. На телефоні увімкнули гучномовець — щоб усі чули і в подальшому не виникало ніяких питань.
— Да! — повторив тату.
— А Фаш… Яріка можна?
— Яріка? — перепитав тату.
— Яріка.
Тату, очевидно, замислився. Але ненадовго.
— Ярік какає! — з гідністю мовив він і поклав слухавку.
Це чули всі. Хтось розповідав, що серед однокласників були й однокласниці.
Наступного дня, коли Фашист прийшов до школи, кожен вважав за потрібне неодмінно привітатися з ним саме цією фразою.
— Ярік какає! — кричали всі з такою ж, щоправда фальшивою, гордістю.
Цілий місяць по всій школі тільки й було чутно цю фразу. Ще два місяці цю фразу частенько згадували. Але не забув її ніхто. Певно, ще не одне покоління школярів буде чути цю історію про Яріка.
До того ж у Фашиста був надміру великий і рухливий кадик.
— Фашист, — усякчас зверталися до нього, — поворуши кадиком! Чи ти какаєш?
Як бачите, Фашисту дійсно жилося несолодко. Ще й ці вугри, і криві зуби, трійки з усіх основних дисциплін. Жодних мрій, жодних прагнень, жодних досягнень — суцільне життя без початку та без кінця. І, що цікаво, Ярік усе це чудово усвідомлював, як, власне, і свою ординарність та непримітність. Він був нецікавий ані оточуючим, ані самому собі. І, засинаючи, він нерідко уявляв, як у нього розвиваються незвичайні здібності. Наприклад, він уміє літати або ставати невидимим. Або вміє читати думки. Ні-ні, він не мріяв про це, а просто уявляв. Мріяти його відучив
— Ярік, у житті чудес не буває! Або ти ніхто, або ти контролюєш митницю.
І замість казок читав йому кримінальну хроніку із щоденної газети.
Гуляючи на дитячому майданчику, Ярік ніяк не міг знайти спільної мови з однолітками. Він постійно руйнував усі їхні мрії та прагнення. На кожне їхнє «от якби…» Фашист відповідав, що так не буває. Це все вигадки. Ніколи в житті. За це його проганяли з пісочниць та компаній, немов фарбованого птаха зі зграї. Його проганяли й зі спортивних майданчиків, бо Фашист не вмів порушувати вичитані десь правила.
— У нас свої правила, — казали хлопці. — Так цікавіше.
— А я читав, що… — починав бубніти Фашист.
— Та йди ти знаєш куди! Читав він!
З шахами теж не склалося. Ярік весь час вибудовував сицилійський захист. Інакше він просто не грав.
— Чому завжди сицилійка? — дратувалися партнери.
— Так, — знизував плечима Ярік.
Якось Фашист попросився віддати його на музику. Наприклад, на флейту або хоча б на сопілку — такі інструменти транспортувати легко, і вони не настільки дорогі, як, приміром, фортепіано чи, припустімо, контрабас… Але батько коротко відрізав:
— Ні.
Ярік плакав. Довелося пояснити, що музика — то для жидівських діточок, і робить вона з хлопчиків амурчиків та дебільчиків, а не справжніх чоловіків.
— Підеш на борьбу.
— Я не хочу на борьбу.
— То сиди вдома.
Так і сидів Фашист вдома аж до випускного. У школі він перебував рівно стільки, скільки треба — ні секундою більше чи менше. Терпів знущання та образи, стійко зносив насмішки однокласників. Не закохався за весь цей час у жодну дівчину і, відповідно, ні для кого не був предметом зацікавлення. Фашист був ніякий. Навіть я, який навчався зовсім в іншій школі, добре пам'ятаю його згорблену спину, величезний кадик та безкомпромісну порожнечу в безбарвних очах. Іноді здавалося, що Фашиста не існувало. Проте лише здавалося. Фашист існував у світі Другої світової — саме там він міг повністю реалізувати себе як нікого та ніякого, сірого та прозорого. Історія була очевидна, і сюрпризів від неї очікувати не доводилося. Особливо якщо ти вже більше семи років гортаєш одні й ті самі книжки та енциклопедії.
Після випускного батьки Фашиста засперечалися. Вони були одностайні в тому, що син має десь навчатися, проте де саме — питання. Маму наполягала на фінансовій академії, мовляв, там у неї працює одна знайома в секретаріаті і зможе неабияк посприяти у вступі, до того ж, із цієї академії виходять неперевершені бухгалтери, а бухгалтер — це найдревніша професія. Після журналістики та проституції.
— Так чому б нашого сина не віддати навчатися на найдревнішу професію? — сардонічно запитав тату.
— Рильцем не вийшов, — абсолютно серйозно відповіла маму. — А що ти пропонуєш?
Тату пропонував навчальний заклад, де вчать на мерів.
– І де ж, по-твоєму, вчать на мерів?
— Десь же вчать. У столиці є якісь заклади…
— У столицю не пущу! — закричала маму. — Тільки після моєї смерті!
— Ти хочеш, щоб Ярік до старості за твоєю спідницею ховався?
— Вистачить того, що там до старості ховатимешся ти, а якщо Ярік опанує професію бухгалтера, то ні за чию спідницю чи спину він не ховатиметься, — відповіла маму.