Рожеві сиропи (збірник)

Чех Артем

— Ти не можеш жити без літератури, — сказала вона. — Пиши, а я чекатиму, тому що вірю в тебе.

Але це не вселило в Олексія Борисовича ані сил, ані наснаги. Він знову влаштувався вчителем, зовсім нічого не писав і так, можливо, протягнув би до пенсії, якби терпляча дружина, повернувшись із чергової конференції, знову не затіяла розмову.

Спочатку вона кинула на столик товстий літературний журнал, але це ніяк не подіяло на Олексія Борисовича. Тоді вона відкрила четверту сторінку, взяла олівець і підкреслила прізвище головного редактора.

— Твій друг? — запитала вона.

— Ну, скажімо, не друг.

— Ви разом пили?

— Пили.

— Тоді нема

чого говорити.

Вероніка дістала з шафи папки з чистовими роздруківками оповідань свого чоловіка, вдягла Тригоренка у свіжий костюм і випхала за двері.

— Адреса редакції у лівій кишені, - повідомила вона Олексія Борисовича з балкона.

— Мило, талановито, але… але після Толстого чи Золя читати Тригоренка не схочеш, — резюмував Костянтин Гаврилович, пробігшись очима по тексту.

— Але ж, Костику, невже ви друкуєте лише Толстого чи, припустімо, Золя?

— Не знаю, Льош. Ми стільки не бачились, і тут ти, з рукописом. Я головний редактор, але редколегія може зарізати. Розумієш, зараз з'являються нові імена, нові тенденції, у нас такого на роки вперед лежить. Молодь виступає, знову ж таки, а ти? Ну, ти вибач, але хто тебе знає, кому відоме твоє ім'я? Ти не медійне обличчя, розумієш! А я не з тих, хто через дружбу чи кумівство друкує.

— Так що ж? Може, порадиш щось?

— Не знаю, можу взяти почитати твої писульки, дивись, де і спливе вільна сторінка. Подивимось, Льош.

Треплівський підкурив сигарету.

— Ну, дякую…

— Так за що ж? Приходь, звертайся. Чим зможу…

Тригоренко повернувся додому. Він лежав на дивані й перечитував свої оповідання, відшукував вдалі шматки, на які Треплівський обов'язково має звернути увагу. Олексій Борисович нарахував таких шматків сімнадцять.

— Нові імена, тенденції, - розмірковував він уголос. — Що ж мені заважає стати новим іменем? Я ще не старий: двадцять сім — найвдаліший вік для письменника. Я можу писати, жити на гонорари, Вероніка давно мріє про Венецію…

За місяць Тригоренко зателефонував Треплівському.

— Ну як? Щось спливло?

— Новини невтішні, Льош, — напрочуд гірко мовив Костянтин Гаврилович. — Не йде.

— Що не йде?

— Ну, розумієш, не йде. Вибач, у мене справ по горло. Робота, робота.

Як це все розуміти, Олексій Борисович не знав. Що це означає: «не йде»? Що не йде? Оповідання не йдуть? Чи вільна сторінка не йде?

Тригоренко ще раз перечитав свої оповідання, і вони йому сподобались. Так що ж не йде?

Ще за місяць Вероніка знову принесла товстий журнал, але вже інший. У ньому містилося розлоге інтерв'ю Треплівського, в якому той повідомляв читачів про те, що друкуватися у своєму журналі — свинство, а тому він радий представити свої оповідання саме в цьому журналі, а не у своєму. Нижче містилася добірка оповідань Тригоренка.

— Це що? — не зрозумів Олексій Борисович. — Надрукували? Невже?

— Невже, — зітхнула Вероніка. — На авторство глянь. Оповідання були підписані прізвищем Треплівського.

— Але ж що це? Це ж я. Моє ж це.

— Як ти мені впікся, — вилаялась Вероніка, зібрала книжки, мапи, гончарний круг і виїхала з квартири Тригоренка.

— До мами? — розгублено запитав Олексій Борисович з балкона.

— До Діми.

— Якого Діми? А я?

— А ти — ти мені упікся, Льошо!

Тригоренко задумався. Ні-ні, не в тому сенсі, що задумався на хвилину чи три. Він задумався надовго. На дні, тижні, можливо, навіть місяці — вже точно не скажеш. Він лежав на дивані і думав про своє життя. Так багато думав, як ніколи до цього часу. Олексій Борисович силкувався згадати, на якій же стадії свого існування

він прорахувався. Це точно сталося не вчора і не позавчора, навіть не рік тому, прорахунок відбувся десь глибоко, у період дитинства, куди він зазирає не часто, а якщо і зазирає, то спогади виринають переважно поверхові та чисті, як-от, наприклад, сімейні свята чи шкільні походи до планетарію. Тепер же він чітко бачив, що окрім свят та планетаріїв існував паралельний світ, до якого він, юний Тригоренко, був непричетний, проте сам світ пильно спостерігав за ним, втручався у життя й корегував якісь внутрішні поведінкові механізми. Олексій Борисович з прикрістю усвідомив, що повернутися у дитинство чи хоча б у ранню юність неможливо, неможливо і з висоти сьогодення змінити бодай щось — маховик працює на повну потужність, на закладеному у дитинстві фундаменті вже давно зведено житловий будинок, і зносити цей будинок — означало б виселяти усіх мешканців, які варяться у своєму світі зі своїми побутовими забобонами, сім'ями, родинними святами та новими шпалерами в сині цяточки. Хоча щось вирішувати все-таки необхідно. Сил на правду не було — судові позови, тяганина з документами та свідками, піди доведи, що авторство належить тобі, та й як доведеш, хіба сам себе на посміх виставиш. А ще треба повертати Вероніку. Вона у Діми. Хто такий Діма — невідомо. Чи давно вони знайомі, можливо, вже триста років, і той Діма, можливо, знає про нього, Олексія Борисовича, все те, чого знати права не має. Та і як він вертатиме Вероніку? Здрастуй, Діма, верни мені мою дружину? Той лише розсміється в обличчя Олексію Борисовичу, скаже щось неприємне, образливе, наприклад про геморой, який мучить Тригоренка вже не перший рік, або про той випадок у ліжку, за який йому перед дружиною досі соромно…

Тим часом Треплівський друкував у різних журналах оповідання Олексія Борисовича, а у невеличкому видавництві навіть вийшла тоненька збірка. І теж під іменем Костянтина Треплівського.

А Тригоренко так і лежав на дивані. Лежав і думав, думав, думав, а годинник перестрибував стрілочками з цифри на цифру — ранок-вечір, ранок-вечір, ніч-день, ніч-день.

Одного разу, сидячи на кухні, Олексій Борисович побачив, як по стінці повзе тарган. Великий такий, певно вагітний сотнею тарганят, які потім неодмінно розповзуться по кухні, розносячи заразу, бактерії та хвороби. Тригоренко скривився, зняв з ноги гумову тапку та хряснув нею по таргану. Коричнева кашиця розмазалася по білому кахлю, а у животі Тригоренка залоскотало приємне відчуття виконаного обов'язку перед суспільством та перед самим собою.

— Так просто, — хмикнув Олексій Борисович і в ту саму мить зрозумів, що люди часом схожі на тарганів і когось з них шльопнути отакою тапкою або симпатичною бежевою сандалією зовсім не соромно.

— Головне — влучити та стерти всі сліди, — розважливо мовив Тригоренко, взяв ганчірку й витер тарганячу розмазню з плитки.

Але для початку Тригоренко бажав уладнати проблему мирним шляхом. Він зателефонував до редакції і попросив до телефону Треплівського. Назвався Юрієм А., відомим письменником. Такому Костик точно відповість.

— Юрчику! — почув солодкуватий голос Тригоренко. — Якими вітрами? Читав твої солдафонські оповідання. Може, і наш журнал чимось пригостиш?

— Я хотів поговорити. Це Олексій, — перебив Тригоренко Костика. — Мені треба поговорити з тобою. Я читав журнали, там мої оповідання, твоє інтерв'ю, ти видав книжку — мою книжку! Треба поговорити. Давай розберемося.

— Хто це?

— Це Олексій.

— Олексій… Олексій… — Треплівський вдавано згадував знайомого з іменем Олексій. — Який Олексій?