Рожеві сиропи (збірник)
Шрифт:
Опритомнів Сергій Валентинович глибокої ночі посеред парку розваг. Спочатку він мало що розбирав. Дерева, іржаві каруселі, оглядове колесо, дерев'яна будка — певно продавця солодкої вати. Вставши на ноги, листоноша відчув нестримний біль у спині та шум у голові. Таке він відчував лише одного разу, коли йому видаляли апендицит, — це були наслідки наркозу. Роздивившись себе, дядя Сергій Валентинович помітив, що вдягнений він лише у пальто. Як тільки він це помітив,
— Конторка, — вилаявся він. — Голий босий. Намацавши у пальті гаманець, перерахував гроші — всі. Але чому він роззутий? У самому лише пальті?
Сергій Валентинович рухався на шум автомобілів. Випірнувши на тому самому проспекті в кварталі від свого дому, листоноша нарешті відчув, що така пригода з ним трапилася вперше у житті. Жодного разу він не бігав босоніж зимовим нічним містом, більше того, він узагалі у такому ракурсі бачив нічне місто вперше.
— Треба ж, прожити сорок п'ять років і ніколи не бачити такої ночі.
Біля будинку, в якому він мешкав, на лавці сиділа вахтерка. Вона тихенько посапувала, але зачувши кроки дяді Сергія Валентиновича, відкрила одне око, недовірливо глянула на листоношу й спинила його жестом руки:
— Куди?
— В тридцять восьму.
— До кого?
— До себе.
— Як до себе? Сергій Валентинович продав квартиру?
— Що? — не зрозумів листоноша. — Хто продав?
— Ви знущаєтесь? — запитала вахтерка.
— Це ви знущаєтесь, Віро Авсеївно.
– Євсеївно, це по-перше, а по-друге, звідки ви знаєте моє ім'я?
— А тому що я живу тут уже більше року. Вахтерка глянула на босі ноги Патоки, підвелася з лавки й чималим тілом закрила прохід до під'їзду.
Ніколи! Ніколи Сергій Валентинович навіть і припустити не міг, що здатен на грубість. Більше того, на застосування фізичної сили в корисних цілях. Дати ляпаса, смикнути за рукав, плюнути в обличчя — так, але щоб грубо… Ніколи!
Він відштовхнув вахтерку, дав їй добрячого копняка під зад й нецензурно вилаявся в її бік.
— Стій! — прокричала Віра Євсеївна, проте Сергій Валентинович шмигнув до ліфта й натиснув кнопку свого поверху.
Адочка відкрила одразу.
— Ви хто? — запитала вона.
— Я, — усміхнувся захеканий Сергій Валентинович, уже розуміючи, що сила агрегату омолодження подіяла. — Це я, Адельчику. Сергій.
— Ви до мого чоловіка? Чому ви вдягнули його пальто? Де ваше взуття?
— Це я, я! Я і є твій чоловік. Тільки молодий. Дай мені, дай мені пройти. Я хочу глянути на себе у дзеркало.
Дружина листоноші пропустила незнайомця й повернулася до кулінарної книжки.
Відображення
— Ну як? Правда, я тепер краще, ніж колись?
— Тепер ви будете тут жити замість мого чоловіка?
— Та я і є твій чоловік! — замахав руками листоноша. — Зараз я тобі все поясню. Зараз ти все зрозумієш! Я знайшов одну клініку. Ну, не клініку, а центр, який займається омолодженнями. Тепер мені двадцять п'ять. Ну двадцять сім. Десь так. Тепер я молодий, і ти зможеш мене полюбити!
— Навіщо мені вас любити? — запитала розгублена Ада.
— Ну як навіщо? Ми ж подружжя… Тепер у нас з'являться діти.
— Навіщо нам діти?
— Щоб радість приносили, Адельчик!
— Ви не мій чоловік, — схлипнула Ада і закрила обличчя руками. — Свого чоловіка я любила, а вас… вас я не знаю.
— Як любила, — сторопів Сергій Валентинович. — А я?
— А вас я не знаю, — повторила вона. — Але якщо так треба — можете жити тут замість мого чоловіка. Готувати я незабаром навчусь…
Сергій Валентинович рознервувався, і з його очей посипалися сльози. Він ступив крок назад, забіг до своєї кімнати і зачинився на ключ.
Сівши на підлогу й обпершись на шафу, листоноша кілька разів важко зітхнув і знову розревівся.
— Любила. Вона любила мене. Моя Адочка — вона любила мене! Господи, верни мені моє пожоване тіло. Я не хочу, я більше не хочу! Мені не потрібні ані ця розкішна грива, ані молодецькі м'язи, навіть здорові зуби не потрібні. Зроби мене знову тим Сергієм Валентиновичем, яким я був.
Але Бог або не чув благань листоноші. Або його, Бога, не існувало.
Весь наступний день Сергій Валентинович провів у своїй кімнаті. Навіть їсти не виходив. А ввечері зібрався на роботу. Може, хоч колеги оцінять його нову зовнішність…
Побажавши Адочці доброго вечора, листоноша пішов на роботу. Виходячи з будинку, він зіткнувся із штатним сантехніком будинку Ніколаєм та вахтеркою Вірою Євсеївною.
— Ось він, Ніколай, ось він! Я тобі про нього розповідала! — закричала вахтерка.
— Ану стій! — процідив Ніколай. — Стій!
Сергій Валентинович, штовхнувши сантехніка, вискочив з будинку.
— Хапай його! — кричала вахтерка, смикаючи оторопілого Ніколая, проте оновлений Сергій Валентинович бігав куди краще за попереднього.