Рожеві сиропи (збірник)
Шрифт:
Ніна Кирилівна навіть схудла. Не настільки, щоб аж так, але у ту синю сукню влізла. У ній вона і поїхала до Паніки — старшенького. Пашка з сім'єю жив у нещодавно зведеному будинку на околиці міста. Це була така околиця, що дістатися центру або помешкання Ніни Кирилівни та Семена Кириловича було майже неможливо — хіба витратити півжиття. Безкінечні затори, нерегулярний автобус, часом навіть уплав — через Дніпро. Не позаздриш. І от Ніна Кирилівна поїхала до Павла. Він вдалий, усе в нього добре у житті, і хоч з батьком багато часу не проводив, але пояснити мусить. Дружина у Петра була неприємна. Не послухався
— Павлушо, — звернулася Ніна Кирилівна до сина. — Що з батьком? Ти ж знаєш, ти ж з ним близький був.
— Ma, — відмахнувся Паша, наливаючи до чайника води. — Близький з ним Родька був, а не я.
— Сина, ти такий же, як і твій батько, — брехати не вмієш. Але батько не бреше, а ти… Пашуньо, ну розкажи. Ти ж щось знаєш.
— Знаю, — здався Пашка і поставив чайник на плитку.
— Ну? Ну?
— Приходив він до мене позавчора.
— Батько?
— Батько. Приходив, попросив віддати йому всі оті радянські копійки та гроші, які я в дитинстві збирав.
— Які гроші?
— Радянські.
— Але навіщо йому вони? Щось ти темниш, сина!
— Я ж тобі кажу, прийшов, вициганив у мене всі гроші. Я запитав, може, щось не так, проблеми, хвороба якась, ти кажи, па, я ж можу дати тобі нормальних грошей, у нас з Галочкою долари є, ми ж заробляємо. А він — які долари, Пашка, щоб посадили? Давай наші.
– І все?
— Тоді він запитав, чи немає радянських грошей у Родьки.
Випивши з сином чаю, Ніна Кирилівна попленталась на Шулявку до Родіона.
— Синок, був у тебе батько? Приходив?
— Не було у мене батька. Не приходив.
— Синок, не бреши.
— Та не було. Кажу ж. Може, чаю, ма?
— Точно не було?
— Та не було. Телефонував, про радянські гроші питав. Це ж Пашка був у нас нумізмат.
— Горе у нас, синок, зник батько.
— Як зник?
— Ой горе…
— Ma, давай я тобі чаю наллю.
— Та не хочу я твого чаю. Побіжу. Побіжу, синок.
— Ma, ти телефонуй. Може, нікуди він не зник?
— Побіжу.
— Ти спитай у дяді Маріка. Тато до нього наче збирався — той ніколи нічого не викидав — усе під подушкою тримав.
Дядя Марік дійсно все тримав під подушкою. І ніколи нічого не викидав. Усе беріг. Навіть колекції фантиків, які онук збирав, — і ті лежали на своєму місці — в серванті — під Сервантесом. А коли розпався Союз, дядя Марік був у піврічному відрядженні на Сахаліні. Так усе і знецінилося під подушкою — всі сім тисяч. Рік убивався.
Ніна Кирилівна до двоюрідного брата вирішила не їхати — зателефонувала.
— Марік… — почала вона.
— Ніна, — перебив її Марік, — я сам здивувався. Але це була машина Семена. Тим більше він на ній уже три роки як не їздить. Не віддам, не благай.
— Яка машина?
— Ваша машина, — стишив голос Марік.
— А що машина?
— Та нічого.
— Е ні, голубчик, ти вже кажи.
— Нінок!
— Марчелло!! — скрикнула Ніна Кирилівна, назвавши брата дитячим прізвиськом.
— Ну добре. Прийшов Семен, давай, каже, мені всі радянські рублі, що в тебе збереглися, а я… ти ж мене знаєш, невідомо, що там далі буде…
— Ну?
—
— Нашу машину, Марк. Нашу!
— Нінок, не верну.
Ніна Кирилівна поклала слухавку і розплакалася. Невже! Невже її чоловік збожеволів. Вона, звичайно, знала, що Семен Кирилович працює на шкідливому для здоров'я виробництві, але ж він, урешті-решт, не в цехах, не дихає розчинниками та металевим пилом — він інженер, сидить у кабінеті, годує акваріумних рибок, п'є розчинну каву…
Ввечері, коли Семен Кирилович от-от мав повернутися з роботи, Ніна Кирилівна твердо вирішила з ним поговорити. Вона приготувала щось на зразок промови, яка неодмінно мала розчулити Сьому, викликати у нього правильну реакцію, змусити його все їй розповісти. Але минула година, друга, а Семен Кирилович усе не вертався з роботи і не вертався. Ніна Кирилівна нервувала, бігала з кімнати у кімнату, переставляла вазони з квітами, вимила ванну, випрасувала скатертини. О півночі вона зателефонувала всім своїм знайомим, які могли б щось чути про долю Семена Кириловича, проте ніхто нічого не знав, не чув і взагалі, Нін, ти на годинник дивилася, порядні чоловіки у такий час вдома з дружинами під пуховою ковдрою кольорові сни роздивляються.
Не прийшов. І вранці не прийшов. Збігала до чоловіка на роботу, але виявилось, що він уже тиждень як звільнився.
— Тиждень! — ахнула Ніна Кирилівна і впала на побитий паркет прямо посеред кабінету головного інженера.
До тями вона прийшла не одразу. Їй викликали «швидку», лікар кілька разів ляснув Ніну Кирилівну по щоках, дав понюхати нашатирного спирту, а коли вона прийшла до тями, виміряв тиск, дав посмоктати щось солоденьке й наказав напитися м'яти й виспатися.
Прийшовши додому, Ніна Кирилівна все-таки випила м'яти, але до ліжка не поспішала. Вона уявити собі не могла, що з її чоловіком щось сталося. Ввечері приїздив Пашка. Годинку покрутився, але вдіяти нічого не міг. Сказав, що за дві доби подамо заяву до міліції. Нехай шукають.
Заснула Ніна Кирилівна під ранок. Їй снився її чоловік. Немов вони тільки познайомилися, вона ще молода, свіжа, а от Сьома такий, як зараз, — з животиком, охайною плішинкою, в тих самих брюках, що купували йому три місяці тому. Вони познайомилися з Семеном Кириловичем за півгодини до того, як Ніна Кирилівна познайомилася з Сьомою, але вже молодим.
Прокинувшись, вона довго не могла піднятися з ліжка — все думала і думала про сон, і раптом їй здалося, що це і не сон був, а що таке насправді мало місце у її житті. Дрібнички, деталі, кольори — навіть після яскравого сну такого відчуття не буває. Дивно, дуже дивно. А коли вже Ніна Кирилівна нарешті піднялася, випила кави й прокинулася остаточно, деталі сну стали виразнішими, більш випуклими, якщо, звичайно, це слово підходить. Вона пам'ятала і голос чоловіка, і його одежу — таку ж саму, у якій вона бачила його востаннє. Ніна Кирилівна пам'ятала навіть місце — в їдальні заводу «Механік», де Ніна Кирилівна працювала більше трьох десятків років тому. А потім до їдальні зайшов інший Семен, молодий, і вона познайомилася з ним. Молодий Семен посміхався та запрошував на танці — в клуб.